Земельна реформа, започаткована постановою Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. «Про земельну реформу», мала своїм завданням забезпечити перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання й охорони земель.
Реалізація названих завдань мала відповідати чотирьом загальним напрямам: економічному, екологічному, інституційно-функціональному та правотворчому.
Головний економічний напрям земельної реформи включає низку заходів: реформування відносин власності на землю та розвиток ринку землі; грошова оцінка земель та удосконалення порядку справляння плати за землю та ін.
Реформування відносин власності на землю передовсім передбачалося здійснити шляхом проведення інвентаризації земель всіх категорій, реєстрації громадян та юридичних осіб, які мали отримати земельні ділянки з метою господарювання на них, а також перерозподілу земель.
Земельна реформа охарактеризувалася роздержавленням сільськогосподарських земель, запровадженням інститутів оренди земель та їх нормативної грошової оцінки, становленням приватної власності на землю, формуванням сімейних форм господарювання та корпоративних підприємницьких структур, що зумовило значні зміни у системі земельних відносин.
Проголошене Земельним кодексом від 18 грудня 1990 р. право приватної власності громадян на землю давало їм одержання у власність земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства та особистого підсобного господарства. Визначалися і розміри земельних ділянок для цих типів господарств. Для ведення селянського (фермерського) господарства передавалися у приватну власність або надаватися у користування земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га усіх земель.
Якщо у 1990 р. господарства населення України займали 2669,0 тис. га сільськогосподарських угідь, то в 2000 р. – 8543,4 тис. га, а в 2005 р. – 14922,7 тис. га. Відповідно, за цей період питома вага землекористування громадян у його загальному обсязі зросла з 6,4% до 40,3%.
Проте, у виробництво сільськогосподарської продукції внесок господарств населення був значно вагомішим. У 2000 р. особисті підсобні господарства забезпечували 61,6% виробництва продукції сільського господарства, в тому числі продукції рослинництва – 50,7% і тваринництва – 79,0%. За радянських часів особисті підсобні господарства громадян в значній мірі підтримувалися за рахунок колгоспів і радгоспів (використання техніки, кормів, добрив тощо) (таб.1).
Таблиця 1
Площа сільськогосподарських угідь, тис. га
Джерело: [3]
Із таблиці 1 видно, що земельні ділянки державної власності складають значну питому вагу серед форм власності на землю. Проте, у користуванні державних сільськогосподарських підприємств перебуває лише 1519,7 тис. га земель державної власності, з них 1519,7 тис. га сільськогосподарських угідь, або 6,3 % всіх сільськогосподарських угідь країни. Ці сільськогосподарські угіддя використовуються сільськогосподарськими науково-дослідними установами і навчальними закладами та спеціалізованими державними аграрними підприємствами, зокрема міністерства оборони [6].
Земельним кодексом України у редакції від 13 березня 1992 р. було передбачено, що землі, які знаходяться у користуванні колгоспів і радгоспів, передаються їм у колективну власність.
Передача землі в колективну власність сільськогосподарським підприємствам не покращила стан господарювання в аграрному секторі економіки. В 1990-ті рр. спостерігалось постійне зниження виробництва сільськогосподарської продукції.
Варто зауважити, що головним результатом реалізації Указу Президента України від 10 листопада 1994 р. стало паювання сільськогосподарських угідь, яке можна розглядати як певний етап у трансформації державної власності на землю у приватну.
Члени КСП, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств отримали сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому розміру частки (паю) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному виразі.
Власниками сертифікатів на земельну частку (пай) стали близько 6,7 млн громадян, які були членами 11 тис. КСП та інших сільськогосподарських підприємств. Всього було розпайовано 27,5 млн га земель, з яких 62,2% передано в оренду, 17,4% приєднано до особистого селянського господарства без створення юридичної особи в межах закону, 20,4% не використовується або використовується без належного документального оформлення.
На жаль, Указ Президента України від 10 листопада 1994 р. «Про невідкладні заходи по прискоренню земельної реформи в сфері сільськогосподарського виробництва» не отримав подальшого законодавчого, організаційного і матеріального забезпечення, і в наступну п'ятирічку криза сільськогосподарського виробництва продовжувала поглиблюватися. [6, с.13-19].
Передумови для докорінної зміни відносин земельної власності створив Указ Президента України від 3 грудня 1999 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Якщо раніше відносини земельної власності охоплювали три форми – державну, колективну і приватну, то тепер лише дві – державну і приватну. Панівною формою власності на землю стала приватна.
Для ведення особистого підсобного господарства громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів передавалися безкоштовно у власність земельні ділянки, в межах населених пунктів, у розмірах, вказаних у земельно-облікових документах, або надавалися безплатно у власність у розмірі не більше 0,6 га. За бажанням громадян їм додатково могли надаватися земельні ділянки у користування. Загальна площа цих ділянок не повинна була перевищувати 1 га. Збільшення розмірів земельних ділянок до 2 га могло провадитись за погодженням з обласною Радою народних депутатів. [6, с. 21].
Різноманітність форм власності на землю є об’єктивною необхідністю, зумовленою розвитком економічних відносин, що є ринково зорієнтованими за своєю суттю. Відповідно, суттєвим результатом реформ є відмова держави від монопольного права власності на землю і передача земельних ділянок у приватну власність. За роки незалежності із державної власності юридичним особам і громадянам було передано понад половину земель країни.
За останні роки продовжує збільшуватись частка землі, що перебуває у приватній власності. При цьому варто звернути увагу, що у приватну власність передаються переважно землі сільськогосподарського призначення, які становлять 2/5 земельного фонду України. [4].
За напрямками використання землі державної власності розподілялися (рис.1).
Рис. 1 Землі державної власності
Джерело: за даними Державної служби статистики
Як показує діаграма 1, у структурі земель державної власності землі запасу складають 13321,4 тис. га (44,3 %); лісогосподарські підприємства – 8173,7 тис. га (27,2 %); підприємства промисловості, транспорту, зв’язку, оборони та іншого призначення – 2219,2 тис. га (7,4 %); сільськогосподарські підприємства – 2873 тис. га (9,6 %); водогосподарські підприємства – 449,6 тис. га (1,5 %); підприємства і організації природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико- культурного призначення – 2219,2 тис. га (7,4 %); громадяни – 2578,1 тис. га (9,6 %).
Земельна реформа призвела до утворення різних за своєю організаційно-правовою формою суб'єктів господарювання. За кількістю підприємств домінуючою формою стали фермерські господарства. У 2018 р. з 40333 підприємств, що мали сільськогосподарські угіддя, 30441, тобто 75,5%, мали статус фермерського господарства.
Реформування земельних відносин призвело до збільшення земельних ресурсів у господарствах населення і їх скорочення у сільськогосподарських підприємствах.
До зняття мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення в липні 2021 року оренда була основною формою залучення землі до ринкових відносин.[5, с.65].
Необхідність запровадження повноцінного ринку земель зумовлена
реаліями сьогодення. Але на сьогодні це неможливо через ряд об’єктивних
чинників, спричинених недосконалістю законодавчої бази.
Перш за все, має бути створена інфраструктури ринку земель, адже з розвитком та накопиченням досвіду було встановлено – чим вищий рівень розвитку ринкової інфраструктури, тим більша надійність, прозорість та стабільність самого ринку.
Інфраструктура земельного ринку суттєво відрізняється від
інфраструктури більшості ресурсних ринків, оскільки при купівлі-продажу на даному ринку не відбувається реального фізичного переміщення матеріальних потоків.
Інфраструктурні елементи земельного ринку обслуговують виключно переміщення фінансово-грошових та інформаційних потоків.
До основних складових компонентів інфраструктури ринку земель
сільськогосподарського призначення слід віднести:
- підсистему формування і регулювання ринку;
- ліцензовані організації з землеустрою та оцінки земель;
- представництва земельних бірж, спеціалізовані земельні суди тощо;
- земельно-кадастрову підсистему;
- інформаційну підсистему, в тому числі земельно-інформаційну;
- (направлену на дослідження ринкової кон’юнктури);
- фінансово-кредитні організації і заклади, земельні та комерційні;
- банки, земельно-консалтингові підприємства;
- підсистему вивчення і дослідження ринку.
Характеризуючи інфраструктуру ринку землі необхідно визначити
основні її функції: інформаційне забезпечення учасників ринку; підвищення
ефективності та оперативності роботи суб’єктів ринку внаслідок їх
спеціалізації; регулювання ринкового обороту у земельних ділянок; страховий захист землевласників і землекористувачів; створення умов для швидкого налагодження ділових контактів між учасниками ринку; гарантування і захист прав суб’єктів ринку; економіко-правове консультування суб’єктів ринку та юридичний захист їх інтересів; фінансово-кредитна підтримка суб’єктів ринку; проведення оцінки землі; підвищення ефективності державного регулювання ринку землі.
У складі інфраструктури ринку землі виділяють чотири підсистеми, кожна із яких містить відповідні елементи.
Найважливішою ланкою інфраструктури ринку земельних ресурсів
є її державно-регулятивна складова, яка включає законодавче регулювання та
оподаткування ринкових операцій із землею, відсутність якого унеможливлює сталий розвиток і функціонування ефективного та прозорого ринку земель, активізацію ділової активності.
Невід’ємною складовою повноцінного земельного ринку є його науково- дослідна та інформаційна інфраструктура, до складу якої входять спеціальні
науково-дослідні установи і навчальні заклади, консалтингові компанії,
інформаційні центри та агентства.
Основним завданням інформаційної інфраструктури є інформування продавців і покупців земельних ділянок про діючі ціни, наявний попит та пропозицію землі, що дозволить їм приймати найбільш правильні рішення та максимально задовольнити свої інтереси.
Ринок землі є невід’ємною частиною економіки будь-якої розвинутої держави. Сформований ринок землі створює умови для ефективного використання земельних ділянок суб’єктів господарювання, дає можливість окремим суб’єктам відмовитися від земельної ділянки, а саме продати або здати в оренду, задля більш ефективного та раціонального її використання.
Досвід багатьох країн світу дає можливість оцінити позитивні
наслідки формування ринку землі. [2].
В Україні із загальної кількості землі, яка перебуває в обробітку 56% становлять землі орендовані у власників паїв, 29% – обробляються самими власниками земельних ділянок (рис. 2).
Рис. 2 Стан обробітку земель в Україні
Джерело: за даними Міністерства аграрної політики та продовольства
Як видно з рис. 2, землі орендовані у власників паїв, які перебувають в обробітку складає 56%, землі, які обробляються самими власниками земельних ділянок складає 29% і тільки 7% земель, які не обробляються.
Зняття мораторію на продаж землі могло б активізувати ринок і залучити в країну великих іноземних гравців. Від розвитку ринку землі та загалом сільського господарства залежіть розвиток всієї економіки України, саме тому питання щодо вкладання інвестиції в цю галузь є пріоритетним.
На сьогоднішній день інвестиційний клімат для іноземних інвесторів в Україні є не досить привабливим, тому зараз основним джерелом фінансування аграрного сектору є власні кошти сільськогосподарських підприємств та організацій, а також державні кошти України. [1].
За січень-червень 2019 року у сільське господарство України надійшло 23,3 млрд грн капітальних інвестицій, що на 16,9% менше, ніж за аналогічний період 2018 року.
За даними Міністерства аграрної політики та продовольства України, станом на червень 2022 року, площа відчужених земельних ділянок складає 252.241 га, кількість правочинів щодо відчуження земельних ділянок складає 105.173, вартість відчужених земельних ділянок становить 4.492 млн грн., середня вартість відчужених земельних ділянок за 1 га – 37.819 грн. (рис. 3, 4).
Рис. 3 Функціонування ринку земель в Україні станом на червень 2022 р.
Рис. 4 Вартість та середня вартість відчужених земельних ділянок в Україні
Джерело: за даними Міністерства аграрної політики та продовольства
Як видно з рис. 3 та 4 найбільша вартість відчужених земельних ділянок становить у Київській та Харківській областях – 816,35 грн та 699,99 грн відповідно.
З початком повномасштабного вторгнення на територію України російської федерації, значно скоротилася площа відчужених земельних ділянок, відповідно, зменшилася і їхня середня вартість - 7780 га та 31010 за 1 га відповідно; кількість правочинів щодо відчуження земельних ділянок також скоротилася до 4304 (рис. 5).
Рис. 5 Функціонування ринку земель в умовах воєнного стану
Джерело: за даними Міністерства аграрної політики та продовольства
Як наслідок російської агресії, економіка нашої країни зазнала певних втрат, зокрема, якщо у перший рік функціонування ринку було укладено 88 тис. угод купівлі-продажу, то до 24 лютого 2022 року було укладено 84,5 тис. угод, що на 3,5 тис. менше (рис. 6).
Рис. 6 Втрати через військову агресію
Джерело: за даними Міністерства аграрної політики та продовольства
Як бачимо, земельна реформа в Україні охарактеризувалася запровадженням інститутів оренди земель та їх нормативної грошової оцінки, становленням приватної власності на землю, формуванням сімейних форм господарювання та корпоративних підприємницьких структур, що зумовило значні зміни у системі земельних відносин.
Отже, з проведеного нами дослідження можемо зробити висновок про те, що зняття мораторію на продаж землі могло б активізувати ринок і залучити в країну великих іноземних гравців. Від розвитку ринку землі та загалом сільського господарства залежіть розвиток всієї економіки України, саме тому питання щодо вкладання інвестиції в цю галузь є пріоритетним.
Список використаних джерел:
1. Агробізнес України за 2018/19 м.р : щорічний інфографічний довідник. URL: https://https://agribusinessinukraine.com/the-infographicsreport-ukrainian-agribusiness-2019/.pdf, с.48 (дата звернення: 29.11.2019).
2. Борис О. Мораторій скасовано: що далі? Юридична газета онлайн. URL: https://yur-gazeta.com/golovna/moratoriy-skasovano-shchodali.html (дата звернення: 19.07.2021).
3. Державна служба статистики. URL: http://www.ukrstat.gov.ua/.
4. Жилін О.В. Соціально-економічні наслідки земельної реформи в Україні. Науковий журнал Національного університету біоресурсів і природокористування України. Серія: Економіка, аграрний менеджмент, бізнес, 2021.
5. Зигрій О. В. Вплив мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення / О. В. Зигрій // Актуальні проблеми правознавства, 2016. – Вип. 3 (7). – с. 64–68.
6. Третяк А.М. Економіка земельного ринку: базові засади теорії, методології, практики: монографія / А.М.Третяк, В.М.Третяк, О.Ф.Ковалишин, Н.А.Третяк; [за заг.ред. А.М.Третяка]. – Львів: СПОЛОМ, 2019. – 486 с.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter