Комунікація є необхідною умовою життєдіяльності людини і однією з основ існування суспільства, оскільки суспільство – це, у першу чергу, ті зв’язки і взаємовідносини, в які вступають його члени. Всі аспекти життєдіяльності людини пронизані комунікацією. Комунікація одночасно з цим може розумітися як середовище, в яке занурена людина все своє життя. Вона як повітря, яким ми дихаємо. Ми його не помічаємо, але без нього існування неможливе. Термін «комунікація» з’явився на початку ХХ ст. Під комунікацією розуміється механізм, за допомогою якого стає можливим існування і розвиток людських стосунків – всі символи розуму разом зі способами їх передачі в просторі та збереження в часі. Вона включає в себе міміку, спілкування, жести, тон голосу, слова, писемність, друк, залізниці, телеграф, телефон і найостанніші досягнення по завоюванню простору і часу . Чіткої межі між засобами комунікації та іншим зовнішнім світом не існує. У найзагальнішомy знaченні комyнікація – це зв’язoк мiж двома об’єктaми; це сиcтема, яка cкладається з двoх елeментів і лiнії зв’язкy мiж ними. Цi двa oб’єкти існyють нeзалежно oдин вiд однoго; зв’язoк мiж ними є двостоpоннім.
Як зазначає професор В. В. Різун, – під соціальними комунікаціями необхідно розуміти таку систему суспільної взаємодії, яка включає визначені шляхи, способи, засоби, принципи встановлення і підтримання контактів на основі професійно-технологічної діяльності, що спрямована на розробку, провадження, організацію, удосконалення, модернізацію відносин у суспільстві, які складаються між різними соціальними інститутами, де, з одного боку, у ролі ініціаторів спілкування найчастіше виступають соціальнокомунікаційні інститути, служби, а з іншого – організовані спільноти (соціум, соціальні групи) як повноправні учасники соціальної взаємодії. Ці комунікації є соціально маркованими, бо передбачають взаємодію з соціально визначеними групами людей. Вони утворюються за законами спілкування, але, як і будь-які технологічні речі, передбачають використання наукових знань про спілкування та про все, що використовується для організації суспільнокомунікаційної справи [3].
Таким чином, соціальна кoмyнікація є пpоцесом пеpедачі інфоpмації мiж сyб’єктами соціaльної сфеpи сyспільства. Структура інформаційної комунікації пeредбачає нaявність як мінімyм трьох yчасників: передавач – повідомлення – приймач. З oгляду на зазначeне мoжемо констатyвати, щo комyнікація є pізновидом взаємoдії мiж пeвними сyб’єктами (пеpедавач, пpиймач) зa посеpедництвом пeвного об’єктa (повiдомлення). Суб’єктом соціальної комунікації є особистість, навіть якщо вона спілкується сама з собою. Об’єкт комунікації (повідомлення) можна уявити як матеріальний об’єкт (поштовий або електронний лист, книга, голосове повiдомлення), але він повинен мати й нематеріальний (ідеальний) зміст, що забезпечує вплив на реципієнта (приймача повідомлення) [4, с. 11].
Щодо терміна «соціальна комунікація», то цілком припустимі, пише В. В. Різун, два значення:
1) соціальна комунікація як різновид соціальних комунікацій;
2) соціальна комунікація (частіше у цьому значенні – суспільна) як різновид публічного спілкування, що є окремим видом суспільно-культурної діяльності і лежить в основі соціальних комунікацій» [4, с. 7].
Словосполучення - соціальна комунікація зазвичай пояснюють трояко:
• як передача інформації, ідей, емоцій у вигляді знаків, символів;
• як процес, що пов'язує частини соціальної системи одна з одною;
• як механізм, що дозволяє визначати поведінку іншої людини [5].
Можна виділити кілька основних підходів до розуміння сутності соціальної комунікації як публічного спілкування в сучасній науці. Комунікація розглядається як:
• механізм, завдяки якому забезпечується існування та розвиток людських відносин, який включає в себе всі розумові символи, засоби їх передачі у просторі та збереження у часі (Чарльз Кулі);
• обмін інформацією між складними динамічними системами та їх частинами, які здатні приймати інформацію, накопичувати її та перетворювати (Аркадій Урсул);
• інформаційний зв'язок суб'єкта з тим чи іншим об'єктом (Мойсей Каган);
• спосіб діяльності, який полегшує взаємне пристосування людей (Тамотсу Шибутані);
• акт відправлення інформації від мозку однієї людини до мозку іншої (Пол Сміт, Кріс Беррі, Алан Пулфорд);
• специфічний обмін інформацією, процес передачі емоційного та інтелектуального змісту (Андрій Звєрінцев, Альвіна Панфілова) [2, с. 26].
Виділяються три основні функції соціальної комунікації як виду публічного спілкування:
1. Інформаційна функція означає, що завдяки соціальній комунікації в суспільстві передається інформація про предмети, їх властивості, явища, дії та процеси.
2. Експресивна функція визначає здатність соціальної комунікації передавати оціночну інформацію про предмети або явища.
3. Прагматична функція означає, що соціальна комунікація є засобом, який спонукає людину до певної дії та реакції [2, с. 24].
В. Бебик виокремлює такі основні принципи соціальної комунікації:
• пріоритетність ознак і цінностей культури (ієрархія);
• рівні права всіх громадян на отримання інформації (демократія);
• наближеність до загальнолюдської культури, культури відповідної нації, етносу, конфесії, класу тощо (ідентичність);
• урахування глобальних та національних морально-етичних норм (мораль) [1].
Виділяють такі основні ознаки за якими ідентифікують соціальні комунікації:
1) інституалізованість – соціальна комунікація є певним чином організаційно оформленою формою людського спілкування, що здійснюється шляхом розповсюдження соціальної інформації за допомогою різних способів її фіксації та технічних засобів;
2) особистісність і суспільність – комунікація є найважливішим способом соціалізації особистості, передачі знань, умінь, навичок, потрібних людині у процесі її суспільної діяльності, а суспільство, в свою чергу, не зможе розвиватися без комунікативної участі в його життєдіяльності окремих особистостей, які вступають у спілкування; соціальна комунікація здатна поєднати окремі особистості в єдину суспільну систему;
3) нормативність – соціальна комунікація характеризується нормуванням як інформаційних впливів, політичних форм спілкування, етикетних відносин, так і нормуванням професійного мовлення, невербальних засобів спілкування (жестів, міміки), що сприяє зменшенню конфліктності спілкування;
4) стандартизація – стосується способу життя, способу мислення, відносин етикету сучасної людини в суспільстві.
5) стратегічність – комунікація спрямована в певне русло за для досягнення тієї чи іншої мети та передбачає продукування ідей, відомостей, поглядів [6].
Список використаних джерел:
1. Войтович Н. О. Сучасна інформаційна війна: Росія проти України. Обрії друкарства. 2014. No 1. С. 69-78. URL : http://nbuv.gov.ua/UJRN/obdr_2014_1_9
2. Почепцов Г. Г. Соціальні комунікації і нові комунікативні технології / Г. Г. Почепцов // Комунікація. 2010. No 1. С. 19–26.
3. Почепцов Г.Г. Теорія комунікації. Навч. посіб.2-ге вид., доповн. Київ: Київський університет, 2001. 308 с.
4. Різун В. В. Начерки до методології досліджень соціальних комунікацій / В. В. Різун // Світ соціальних комунікацій. 2011. Т. 1. С. 7–11.
5. Специфіка впливу соціальної комунікації в мережі інтернет на людину. 2013 URL: http://ena.lp.edu.ua:8080/bitstream/ntb/20740/1/35-84-85.pdf.
6. Соціально-комунікаційна діяльність як історико суспільна практика. Монографія. 2015. URL: http://internal.khntusg.com.ua/fulltext/PAZK/UCHEBNIKI/879.pdf.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter