Експансіоністська політика Російської Федерації по відношенню до українських земель, яка вилилася в повномасштабну війну, формувалася протягом багатьох століть і сягає своїми коренями доби пізнього Середньовіччя. Вона базується на хибному уявленні про історичне право російських правителів, як нащадків давньоруської династії Рюриковичів, на українські і білоруські землі, що входили до складу Київської Русі. Однак, незважаючи на цілеспрямовану політику невизнання і, в кінцевому рахунку, знищення українського народу протягом тривалого періоду часу, російській імперській владі не вдалося досягти своєї мети.
Достатньо чітко загальноруські претензії московських князів проявилися наприкінці ХV – на початку ХVІ ст., що призвело до цілої низки московсько-литовських воєн, внаслідок яких під владу останніх потрапив значний масив українських етнічних територій.
Особливе місце в цих процесах посідало чернігівське прикордоння, яке використовувалося як буферна зона як Литвою, так і Москвою. Так, литовські князі протягом ХV ст., не довіряючи місцевим князям, почали роздавати прикордонні землі вихідцям з Москви, які втікали з різних причин до Литви. Внаслідок такої політики Чернігів, Стародуб, Любич, Рильськ, Брянськ, Новгород-Сіверський, Путивль, Орша, Вітебськ отримали князі Можайські, Боровські та Шемячичі, які в подальшому стали своєрідною «п’ятою колоною» для московських государів. Крім того, представники цих князівських родів, володіючи Стародубським, Новгород-Сіверським та Рильським князівствами, вважали себе потенційними претендентами на київський стіл.
Протягом 1487-1494 рр. на русько-литовському кордоні точилися бойові дії, що отримали назву «дивна війна» [6, с.157]. Тактика московських князів в цій війні була повністю аналогічна тактиці російських військ на Донбасі 2014-2022 рр. Спочатку загони московських удільних князів і бояр почали регулярно спустошувати прикордонні сіверські землі, спричиняючи їх обезлюднення. Також з метою нейтралізації пролитовських настроїв московським урядом у 1483-1489 рр. цілеспрямовано проводилось примусове переселення корінного населення у внутрішні райони Московії із конфіскацією його земельної власності. Всього, на думку В.Дебенка, за цей було вилучено 70 тис. обеж (1 обеж дорівнював 6-12 десятинам) і насильно виселено 72 тис. чоловік [3, с.89].
При цьому московська влада в особі Івана ІІІ стверджувала, що ніякої війни немає, а московські воєводи беруть участь у бойових діях без наказу царя [4]. Оскільки офіційно війна між Московією і Великим князівством Литовським не оголошувалася, великокнязівські полки в ній участі не брали. Тому місцеві князі змушені були боронитися власними силами, яких було недостатньо. Неспроможність убезпечити власні кордони спричинила розчарування прикордонних князів, які почали все частіше переходити на бік Москви. Так, Семен Воротинський писав литовському князю Олександру: «…Отець твой, господине, был у мене у крестном целованьи на том, што было отцу твоєму, осподарю нашому, за отчину за нашу стояти и боронити от всякого; ино, господине, ведомо тебе, что отчина моя отстала; и отець твой, господине, государь наш, за отчину мою не стоял и не боронил; а мне, господине, против моей отчины городов и волостей мне не измыслил… И твоя милость, господине, мене не жаловал, города не дал и в докончанья не принял, а за отчину за мою не стоял…» [8, с. 34]. Це, на його думку, виправдовувало не лише захоплення ним міст Серпейська, Мезецька і Мосальська, а і його перехід (вже з цими містами) у 1492 р. на службу до Івана ІІІ. Восени того ж 1492 року разом зі своєю вотчиною на московську службу перейшов князь Олександр В’яземський [7, с. 98], а невдовзі – Василь і Андрій Бєльовські (Бєльські), Михайло Мезецький, князі Одоєвські та Перемишльські (майже всі вони отримали згодом статус російських «столбових» дворян [1]).
Також протягом 1491-1492 рр. Іван ІІІ намагався залучити на свій бік сіверських князів, використовуючи різні методи впливу. При цьому російська сторона стверджувала, що ініціатива переходу під її протекторат йшла виключно від місцевих князів. Доказом подібних тверджень є лист князя Василя Верейського до сина Івана ІІІ Василія, в якому автор просить посприяти його переходу до Московії [5, с.195]. У відповідь на своє прохання князь Верейський отримав завірення, що Іван ІІІ «з охотою прийме його на службу» [8, с.82]. Однак, з невідомих причин Верейський не скористався можливістю переходу, як і значна частина сіверських князів. Це дозволяє припустити, що твердження російських істориків про «рятівну місію» московських правителів щодо цих земель не відповідає дійсності.
В останнє десятиріччя ХV ст. ускладнилося міжнародне становище Великого князівства Литовського. Готуючись до бойових дій, Іван ІІІ наказав зібрати значні військові резерви та намагався заручитися підтримкою Тевтонського ордена та мазовецького князя Конрада для боротьби з Литвою і Польщею. Розуміючи, що вести війну на три фронти Вільно не зможе, литовці запропонували мир, який передбачав укладення династичного шлюбу великого литовського князя Олександра Каземировича з дочокою Івана ІІІ Оленою.
В січні 1494 року до Москви прибули литовські посланці. В результаті складних перемовин вони поступилися частиною спірних земель – Одоєвським і Вяземським князівствами. Однак, не зважаючи на те, що надалі обидві сторони мали відмовитися від прийняття князів з їх землями на службу, остаточний кордон в басейні Оки не був визначений, що давало формальний привід для нових конфліктів. Також Іван ІІІ погодився на шлюб Олени з Олександром за умови, що її не будуть примушувати перейти до католицтва. Релігійне питання, на якому так наголошував московський князь, в подальшому відіграло провідну роль в експансіоністській політиці Росії.
Отже, «дивна війна» 1487-1494 рр., що точилася між Великим князівством Литовським і Московською державою свідчить про експансіоністський характер зовнішньої політики останньої щодо суміжних, але не населених етнічними росіянами територій. Саме під час цієї війни московський уряд чи не вперше застосував принципи і методи зовнішньої політики, які згодом стали традиційними для Москви: підкуп і переманювання правлячих еліт собі на службу, військове загарбання, що підмінювалося терміном «збирання руських земель», жорстокі репресії на захоплених територіях [2, с.34]. Цей відверто застарілий середньовічний інструментарій, який призводить до численних жертв і руйнувань, Росія використовувала протягом наступних століть доволі успішно, оскільки завжди переважала своїх суперників у матеріальних і людських ресурсах. І лише сьогодні агресивна політика Кремля може і повинна зазнати поразки завдяки потужній підтримці України більшістю країн світу та звитязі українського народу.
Список використаних джерел:
1. Родословная книга князей и дворян российских и выезжих (Бархатная книга). Москва, Университетская типография у Н.Новикова, 1787.
2. Головченко В. І. Історичні підстави агресивної зовнішньополітичної стратегії Росії. Актуальні проблеми міжнародних відносин. Випуск 127 (частина ІІ). 2016. С.20-34.
3. Дебенко В. Зародження імперської ідеї в Московськійдержаві в кінці ХV-ХVІ ст. 2-ге видання, доповнене. Івано-Франківськ, 2002. 153 с.
4. Мушкетик Ю. Як українські землі були частиною Росії. pidru4niki.com/00000000/kulturologiya/ukrayinski_zemli_buli_chastinoyu_rosiyi
5. Русина О. До історії Любеча у XIV–XV ст. УІЖ. 2020. № 4. С.192-199.
6. Русина О.В. Україна під татарами і Литвою. К., Видавничий дім «Альтернативи», 1998. 320 с.
7. Тарас А. Е. Войны Московской Руси с Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой. Издательство: Аст, 2007. 896 с.
8. Сборник Императорского русского исторического общества (далі – Сб. РИО). Т.35. Санкт-Петербург, 1892. С.82.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter