Практичні рекомендації для оцінки стану та лікування дітей та підлітків що пережили психологічну травму були вперше розроблені експертною групою сформованою Американською академією дитячої та підліткової психіатрії в 1998 р. [1]. З моменту публікації перших рекомендацій були здійснені істотні наукові перевірки орієнтованої на травму когнітивно-поведінкової моделі лікування [2]. Також були адаптовані для дітей моделі раніше розроблені для дорослих, наприклад EMDR-терапія. Велика частина рекомендацій по роботі з дітьми та підлітками ґрунтується на дослідженнях американської Національної мережі по роботі з дитячим травмуючим стресом [3].
В процесі роботи з дітьми, що пережили травматичні події, було запропоновано нову категорію - розлад пов’язаний з травмою розвитку [4]. Запропонована категорія та емпірично обґрунтована концептуалізація основних ознак дитячих стресових розладів дають рамки для окреслення цілей психотерапії для дітей з складними стресовими розладами. Розлади пов’язані з травмами розвитку вимагають комплексного аналізу раннього життя, несприятливих для розвитку міжособистісних травм, таких як фізичне або сексуальне насильство, жорстоке ставлення, травматичні втрати, зрада або інші істотні порушення стосунків дитини з основними опікунами [5]. Також було зафіксовано, що в результаті складних травм в дитинстві виникають значні зміни в процесах обробки інформації, саморегуляції тіла, свідомості, мотивації та прихильності [6]. Для того щоб справлятись з дистресом, ясно думати, приймати оптимальні рішення та діяти відповідно них з метою оптимізації соціальних та академічних наслідків, діти повинні вміти розпізнавати та моделювати поведінкові прояви емоцій та імпульсів. Основною метою психотерапії з дітьми, що мають травму розвитку є надання можливості відчувати емоції та переживати емоційні стани як корисні та керовані події. Для отримання дитиною ресурсів для регулювання емоцій необхідно мати безпечний простір для досліджень, ігор та взаємодії з дорослими та однолітками, де інші люди моделюють усвідомлені способи розпізнавання та артикуляції емоцій та мети (бажання, надії, наміру). Під час психотерапії травмовані діти можуть набути навички необхідні для розпізнавання, вираження та модуляції діапазону емоцій. Допомагаючи дітям (та опікунам) регулювати емоції та імпульси, ми посилюємо її (і опікуна) самоконтроль, тим самим знижуючи ризик або важкість безлічі дилем які виникають коли емоції та імпульси не регулюються.
Діти які зазнали жорстокого поводження або пережили драматичну втрату близької люди часто мають проблеми з концентрацією уваги та утримуванням концентрації, в запам’ятовуванні як недавніх так і віддалених в часі подій та переживань, в чіткому формулюванні та прийнятті рішень, а також дотриманні своїх планів та цілей. Хоча ці труднощі в обробці інформації можуть бути зумовлені, принаймні до певної міри, фізіологічними причинами (наприклад черепно-мозковою травмою, неврологічними захворюваннями) або бути генетично зумовленими (наприклад синдром дефіциту уваги та гіперактивності, порушення в здібностях до навчання), але значну роль відіграє довготривалий вплив стресорів на нервову систему що розвивається, який призводить до змін в хімічних процесах мозку, його структурі та функціях та, в свою чергу, до погіршення фокусування уваги, пам’яті, прийнятті рішень та цілеспрямованістю поведінки [7].
Якщо емоції та імпульси погано регулюються і обробка інформації скомпроментована стресовою реакцією, тоді дитина може мати складнощі в формуванні і підтриманні зрозумілої та послідовної мотивації і ймовірно тяжітиме до уникання та гіперпильного самозахисту. Уникання та гіперпильність, в свою чергу, вимагають залучення великого когнітивного потенціалу та нейробіологічних ресурсів, за виключенням випадків коли вони здійснюються автоматично (тобто несвідомо). Як тільки ці процеси стають автоматичними, уникнення та гіперпильність трансформуються в дисоціативну відстороненість та фрагментацію свідомості на розділені, відокремлені частини Я, кожна з яких визначається чіткою домінантною мотивацією або набором мотивацій. І те що починається як спроба вижити та пережити травмуючий стрес може призвести до фрагментації думок, емоцій, сприйняття та самосвідомості поза свідомим контролем. Оптимальною альтернативою дисоціативній фрагментації є свідомий, емоційно продуманий і когнітивно спланований підхід до повсякденної діяльності [8].
Травмовані діти, особливо за умови, що психологічна травма була пов’язана з насильством або нехтуванням з боку осіб, яким би дитина за інших умов могла б довіряти – і особливо коли цими особами були основні опікуни дітей, що повинні були б бути взірцем для наслідування – часто повідомляють про епізодичний чи стійкий фізичний дискомфорт. Посттравматичні соматичні скарги можуть бути результатом кількох, взаємопов’язаних факторів:
- медично діагностованих захворювань чи травм які підсилюються травматичними стресовими реакціями (наприклад астма, вроджені серцево-судинні або неврологічні синдроми) або при яких зберігаються стійкі стресові реакції (наприклад синдром подразненого кишковика) або корельованих з ризикованою для здоров’я поведінкою пов’язаною з травматичними стресовими реакціями (наприклад ожиріння як наслідок переїдання, бронхіт як наслідок паління);
- не з’ясовані з точки зору медицини фізичні симптоми пов’язані з порушенням регуляції емоцій (наприклад болі в шлунку, статевих органах, конверсійні розлади пов’язані з алексимітією) або важкими дисоціаціями (наприклад тіками, паралічами, псевдонападами і т.д).
Терапевтична мета в усіх випадках пов’язаних з складними формами соматичної дерегуляції полягає в тому щоб дати дітям (та опікунам) можливість розпізнавати, позначати (з точки зору дискретних тілесних відчуттів фізичні та афективні стани) та використовувати інформацію яку надає тіло для управління своїми емоціями та прийняття усвідомлених в причинно-наслідковому полі рішень, які допоможуть їм бути та почуватися здоровими [9].
Діти з складними травматичними стресовими розладами часто мають дезорганізовані моделі включення та відсторонення в стосунках [10]. Неорганізована прихильність включає сукупність форм порушення регуляції відносин, включаючи генералізовані очікування («робочі моделі» Боулбі) засновані на глибокій недовірі, відчуженні та знеціненні, а також зразки міжособистісної взаємодії, що характеризуються всіма ознаками складних травматичних стресових розладів: емоційна нестабільність, фрагментована обробка інформації, імпульсивна/уникаюча поведінка, дисоціація та соматизація [11].
Психотерапевтичний підхід, у випадках пов’язаних з підлітками, що мають зміни в поведінці викликані психологічною травмою, включає в себе всі сфери біопсихосоціального функціонування. Завданням спеціаліста є рекурсивне спостереження, концептуалізація та втручання, при одночасному збереженні у фокусі цілісності особи підлітка (а не лише сукупності емоцій, тілесних реакцій, процесів мислення та поведінки).
Список використаних джерел:
1. Josephson, A., & the AACAP Work Group on Quality Issues. (2007). Practice parameter for the assessment of the family. Journal of the American Academy of Child and Adolescent Psychiatry, 46, 922–937
2. Jaberghaderi, N., Greenwald, R., Rubin, A., Dolatabadim, S., & Zand, S. O. (2004). A comparison of CBT and EMDR for sexually abused Iranian girls. Psychology and Psychotherapy, 11, 358–368.
3. Cook, A., Spinazzola, J., Ford, J. D., Lanktree, C., Blaustein, M., Cloitre, M., et al. (2005). Complex trauma in children and adolescents. Psychiatric Annals, 35, 390–398.
4. Kinniburgh, K., Blaustein, M., Spinazzola, J., & van der Kolk, B. (2005). Attachment, self-regulation, and competency. Psychiatric Annals, 35, 424–430.
5. Cloitre, M., Cohen, L. R., & Koenen, K. C. (2006). Treating survivors of childhood abuse: Psychotherapy for the interrupted life. New York: Guilford Press.
6. Browne, C., & Winkelman, C. (2007). The effect of childhood trauma on later psychological adjustment. Journal of Interpersonal Violence, 22, 684–697
7. De Bellis, M. D. (2001). Developmental traumatology. Psychoneuroendocrinology, 27, 155–170.
8. Ford, J. D., Courtois, C., van der Hart, O., Nijenhuis, E., & Steele, K. (2005). Treatment of complex post-traumatic self-dysregulation. Journal of Traumatic Stress, 18, 437–447
9. van der Kolk, B. (2005). Developmental trauma disorder. Psychiatric Annals, 35, 439–448.
10. Lyons-Ruth, K., Dutra, L., Schuder, M., & Bianchi, I. (2006). From infant attachment disorganization to adult dissociation: Relational adaptations or traumatic experiences. Psychiatric Clinics of North America, 29, 63–86
11. Bowlby, J. (1969). Attachment and loss (Vol. 1). New York: Basic Books.,12
_____________________
Науковий керівник: Власенко Софія Борисівна, кандидат психологічних наук, старший викладач кафедри юридичної психології, Національна академія внутрішніх справ
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter