Аналіз наукової літератури з проблеми дослідження свідчить, що проблема неоінституціоналізму як однієї з наймолодших течій економічної думки є об’єктом пильної уваги науковців. Це питання неодноразово ставало предметом різних наукових дослідів. Зокрема, особливості нового інституціоналізму досліджувалися у працях багатьох науковців, серед яких Д. Норт [2], С. В. Патрушев та Л. Є. Філіпова [3], Б. Пітерс [4], М. Чабанна [5], Р. Коуз [6], Дж. Г. Марч та Дж. П. Олсен [7] тощо.
Безпорадність класичної економічної теорії, яка приділяла мало уваги дослідженню інституційного середовища діяльності суб'єктів економіки, сприяла виникненню у минулому столітті нової економічної школи (нового напряму в економічній науці), що називається інституційною економічною теорією. Основоположником інституціоналізму вважається американський вчений Т. Веблен, автор відомої книги «Теорія бездіяльного класу» (1899). Незважаючи на те, що інституціоналізм як самостійна наукова течія виник у США, його витоки лежать у теоріях, які були сформульовані європейськими економістами, що також перебували в опозиції в опозиції до чільної на той час класичної школи (історичної школи та марксистської політичної економії).
За словами Д. Норта, під «інститутами» слід розуміти «правила гри» в суспільстві, або, створені людиною обмежувальні рамки, які організовують взаємовідносини між людьми (політичні, економічні та соціальні). Ці обмежувальні рамки являють собою певні неформальні обмеження (санкції, табу, звичаї, традиції і норми поведінки) і формальні правила (конституції, закони, права власності), а також механізми, що забезпечують їх виконання [2, с. 17]. Відтак, інститути утворюють обмежувальні рамки для економічної поведінки людей.
Із середини 1970-х років 20 ст. неоінституціоналізм починає позиціонуватися в теорії економіки як новий економічний напрямок, відмінний від неокласики та її неортодоксальних підходів у дослідженнях [8]. На відміну від старого інституціоналізму, що зосереджується на законодавстві та органах державної влади, неоінституціоналізм значно розширює спектр досліджуваних інституцій [7, с. 734].
Виділимо методи та основні аналітичні інструменти неоінституціоналізму:
- емпіричні методи (опис та виявлення релевантних інститутів);
- методи класичної та еволюційної теорії ігор;
- мікроекономічне моделювання на кшталт неокласичної економіки (методи рівноважного аналізу);
- компаративістський метод (порівняльний, тобто той, що під час аналізу спирається на порівняльне вивчення просторово-часових взаємодій);
- історичний метод (дослідження ролі історії у формуванні, збереженні та зміні інститутів) [1].
Згідно до неоінституціоналізму, медіа розглядається як політичний інститут, що формує поведінку основних політичних та економічних суб’єктів, та в комплексі з іншими інститутами забезпечує демократизацію політичної системи та деяку прозорість ринків[10, с. 135]. Ця концепція фіксує складну еволюцію медіатизації до «характерного етапу масових демократій, за якого політичні процеси стають більш-менш залежними від ЗМІ і відповідно формують себе [9, с. 403].
ЗМІ можуть бути інструментом інституційного розвитку. Надаючи інформацію про діяльність суб’єктів економічної та політичної арен, незалежні медіа дозволяють системі, закладеній у демократії, працювати, стимулювати уряди та, зрештою, покращити функціонування інституцій, а ринки роблять більш прозорими або зрозумілими для суб’єктів відносин.
Складовою соціологічної течії неоінституціоналізму є медіааналіз – дисципліна на стику статистики, соціології, політології, філології, економетрики, журналістики, маркетингу та зв'язків із громадськістю, яка являє собою аналіз процесу кодування та інтерпретації конкретного повідомлення, способів передачі того чи іншого змісту. Також розгляд повідомлення через категорії, цінності, потреби, до яких відсилає повідомлення, його аналіз та статистику.
До диференційованих комунікативних просторів у медійній політиці належать:
• ЗМІ та журналістика (медіа організації);
• мережеві громадськості (наприклад, блоги, соціальні мережі, цифрові платформи, програми для обміну повідомленнями);
• політичні арени, структуровані за політичною системою (наприклад, парламентські комітети, слухання органів влади, доступні політичні документи, парламентські дебати, політичні партії, експертні кола тощо);
• арени інших діячів (наприклад, наукові кола, громадянське суспільство, фонди, професійні та галузеві асоціації, конференції, посередники)
• різного рода зовнішні рекламні та промо активності
До основних сучасних трендів медіааналізу належить: комплексний підхід (врахування технометричних та якісних показників), використання інтегральних показників та аналіз соціальних мереж. Медіааналіз передбачає максимальне охоплення соціальних та інших медіа національних, місцевих та іноземних ЗМІ. Відбувається автоматизована категоризація, аналіз настроїв на рівні аспекту, візуальний аналіз, виявлення емоційної складової, тощо. Ключова інформація за результатами медіааналізу подається в розширених інтерактивних звітах.
Оцінка інформаційної активності та конкурентної позиції компанії у ЗМІ та соціальних медіа необхідна для виявлення репутаційних ризиків та оперативного реагування, ефективного просування та позиціонування компанії, вибудовування комунікаційних процесів. Подібними дослідженнями займаються такі компанії, як -Voices4everyone, USC Annenberg, Сarma, Media intelligence, Rockland dutton, Sml Stanford за кордоном та наприклад такі українські компанії як ElVisti, NOKs fishes.
Ключовою проблемою дослідження є отримана в результаті емпіричної роботи відповідь на питання про роль соціальних інститутів, репутацію індивідів (тобто надійну поведінку) або роль малих груп, що представляють мережу. Ці три основні форми, які становлять основу соціального капіталу, допомагають підвищити соціальну довіру, що у свою чергу перетворюється на середовище колективних дій, яке вільне від соціальних пасток і дилем. Забезпечує таким чином високий рівень співпраці в конкретному соціальному контексті [8].
Висновки.
Дефініція інститутів як факторів, що визначають напрямок політичного та економічного розвитку, забезпечують стабільність, регулярність та стійкість поведінки політичних та економічних суб’єктів, що значно впливає на їх вибір. Виходячи із зазначеного, вважаю, що медіааналіз є дієвим інструментом в межах соціологічної течії неоінституціоналізму. Саме він здатен визначити іміджеві ризики та спрогнозувати ймовірність їх появи, проаналізувати потреби та тенденції ринку, тощо. Тому вважаємо, що для покращення результатів дослідження та удосконалення їх механізмів потрібно по можливості розширювати спектр інструментів – медіаналіз, різного роду соціологічні дослідження, аналіз психологічних форм та інше.
Список літератури:
1. Вольчик В.В. Курс лекций по институциональной экономике. Ростов-на-Дону: Изд-во РГУ, 2000. Лекция 1,2. Режим доступа: http://ecsocman.hse.ru/text/19206268/
2. Норт Д. Інституції, інституційні зміни та функціонування економіки. Київ, 2000. 397 с.
3. Патрушев С.В., Филиппова Л.Е. Институционализм и неоинституционализм. Современная политическая наука: Методология: Научное издание / Отв. ред. О. В. Гаман-Голутвина, А. И. Никитин. 2-е изд., испр. и доп.Москва: Издательство Аспект Пресс, 2019. С. 101-137.
4. Питерс Б. Политические институты: вчера и сегодня. Политическая наука: новые направления / под ред. Р. Гудина, Х-Д. Клингеманна; пер. с англ. яз. М. Гурвица, А. Демчук, Т.В. Якушева. Москва: Издательство «Вече», 1999. С. 218–234.
5. Чабанна М. Неоінституційний підхід до аналізу процесу прийняття політичних рішень. Проблеми методології. Політичний менеджмент. №2, 2010. 29-37.
6. Coase R. The Nature of the Firm. Economica (Blackwell Publishing) 4 (16), 1937. P. 386–405.
7. March J. G., Olsen J. P. The New Institutionalism: Organizational Factors in Political Life. American Political Science Review. 1983. Vol. 78. N 3. P. 734–749.
8. Ostrom, E. Understanding Institutional Diversity. Princeton, Oxford: Princeton University Press, 2005. 375 p.
9. Rosamond B. Theories of European integration. New York, NY: Palgrave. 2000. 232 p.
10. Schmidt V. A. Discursive institutionalism: The explanatory power of ideas and discourse. Annual Review of Political Science, 11(1), 2008. P. 303–326.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter