Активні зусилля українців за тридцять років незалежності дали зрозуміти державним чиновникам, теоретикам, які вивчають питання значення релігії для розвитку держави, що коли звучить гасло про Помісну Церкву в Україні то вочевидь зрозуміло, що йдеться мова про національну церкву у значенні етнографічному, а не у значенні: «ми український народ – громадяни рiзних національностей…». Але й далі стратегічними є завдання відновлення національної гідності шляхом пізнання власного духовно – історичного коріння, національної консолідації українців, та вихід на позицію титульної нації у всіх сферах суспільного життя України. Для цього необхідні саме етноісторичні основи майбутньої помісної Церкви, для того щоб народ наш усвідомив своє духовне коріння.
А спільним для всіх українців є київсько – галицька культурна традиція. В період формування державницької ідеології Київської Русі українська духовність усвідомлювала себе частиною християнства, не орієнтуючись односторонньо ні на візантійський Схід, ні на європейський Захід, хоч підтримувала духовний зв’язок в обох напрямках. Консолідація християнства і давньоукраїнського етносу створило неповторне духовне обличчя української нації. Релігійність пронизуючи майже усі сфери життя давніх українців, накладала відбиток на національну картину світосприйняття. Сучасні теорії нації вважають релігію одним із найдавніших проявів культури і зазначають, що вона є складовою етносу. Зв’язок між релігією і етносом є настільки глибоким, що науковці висловлюються про релігію, як про одну із етнічних ознак народу. В процесі життя етносу релігія зазнає еволюційного розвитку та відповідних змін. Вона вдосконалюється як догматично, так і обрядово. Але і зміст і форма прояву даної релігії шліфується через духовний зв’язок з етнічного джерела. Цей процес не суперечить самозбереженню та цивілізаційному поступу етносу. Навпаки, релігія з її постійним прагненням до осмислення людського буття, через пошук істини та через моральне впорядкування стимулює націотворчі процеси в даній спільності.
Сьогодні релігія та консолідація етносу є важкою проблемою. І український та й інші етноси світу нині не є релігійно гомогенні. «Якщо в давніх суспільствах релігія була формою виявлення етнічності, а в середньовіччі поступилася місцем світовій християнськості, а сьогодні етнічність знов бере в гору над релігійністю» [5; 40] – стверджує український релігієзнавець Л. Филипович. В таких умовах велике значення має функціонування національної церкви, де віросповідні особливості поєднуються з національною ідеєю даного народу. «Де релігія покривається з етнічними кордонами, там вона відіграла першорядну націотворчу роль» [3; 109].
В Європі, насамперед ті народи створили модерну націю, які вже давніше визнавали одну національну релігію. Англійці завдячують остаточним національним самоствердженням англіканській церкві. Католицизм став опорою шотландцям, полякам, словакам. Протестантизм став національною релігією фінського, естонського, латвійського, чеського народів. Відсутність релігійної єдності ускладнило формування державності у німців, хоча переклад Біблії на народну німецьку мову мав вагомий вплив на процес національного самоусвідомлення німців.
Православ’я стало національною церквою у Балканських народів, зокрема: у болгар, сербів, румун. Неможливо не сказати про значення релігії для національного буття євреїв. Для цього народу релігія є найважливішим об’єднавчим чинником, де поєднання національних та патріотичних почуттів зумовило не лише виживання, а й процвітання цієї нації.
Процес національного становлення розпочатий в Європі, в ХІХ ст. триває і сьогодні. Усвідомлення народом індивідуальної культурно – історичної цілісності проходить свою завершальну стадію – побудову національної держави в Україні. В цих історичних умовах релігія відіграє винятково важливу роль. Саме духовно – релігійні фактори є основою формування національного самоусвідомлення українців. Однак цей процес ускладнюється відсутністю релігійної єдності. «Мало, який нарід так в релігійному житті поділено, як наш нарід» - із сумом констатував митрополит А. Шептицький [6; 24]. Історичний розвиток християнства в Україні дав нам такий досвід. Від Київської Русі і до часу українського козацтва національною церквою було православ'я. Під релігійним гаслом – оборона православної віри - відбувалися селянські повстання, козацькі війни супроти чужоземних загарбників, виникали братства у містах. М. Грушевський писав: «Православна віра за ті століття з віри чужої, силоміць накиненої встигла глибоко увійти в життя, призвичаїти людей до себе, стати вірою батьківської» [1; 144]
Церква займала особливе, центральне місце в національному житті України. Вона була предметом “особливої уваги й опіки української суспільності”, заразом показник її національної сили й значення, пульс її національного життя. Українська православна церква хоч формально перебувала в юрисдикції константинопольського патріарха, фактично була полишина на саму себе і протягом перших семи віків свого існування (988–1686рр.) і насправді діяла як самостійна одиниця. В Українському православ'ї ствердилася віротерпимість, гуманізм, відкритість, а візантійський вплив поступився впливові західному, що кардинально відрізняло українців від Московського варіанту православ'я.
Як головний виразник національної самосвідомості Українське православ'я активно протидіяло московській політичній та культурній експансії в Україну, відмовляючись в 1654р. складати присягу російському царю.
Однак складність суспільно - політичного і духовного розвитку України, загострення релігійної боротьби ослаблювали опір московському загарбанню, що привело до поглинання Української церкви Московським Патріархатом в 1686р.
В ХІХ ст. національною церквою для українців стала Греко–Католицька церква. Духовество Української Греко – Католицької Церкви мало істотний вплив на всі ділянки суспільного життя. Потрібно відзначити, що основою їх діяльністю була боротьба з польським войовничим католицизмом та віронетерпимим московським православ'ям. Подвижницька діяльність духовенства сприяла зростанню національної свідомості українців.
Про роль та значення Української Греко–Католицької Церкви у збереженні національної ідентичності підкреслив Д. Дорошенко: “Плани тих політиків які думали, що церковна унія з Римом послужить легшим засобом на скорішої латинізації й асиміляції українського населення, не справдилася. Прийнявши унію галичани вперто держалися свого східного обряду й не давали себе латинізувати. Під проводом енергійних єпископів Греко – Католицької Церкви в Галичині зорганізувалася і склала зовсім окрему цілість, відміну як від східного православ'я, так і від римського католицизму... Населення Галичини ... почало дивитися на неї (УГКЦ – ОР) як на свою національну церкву, як на забрало своєї народності” [2;256].
Потрібно сказати, що бажання національної незалежності українського народу вперше в 50 – х роках ХІХ ст. висловлено у творі греко – католицького священика Василя Подолинського “Слово перестороги”: «Так, ми – українці, і віримо твердо у воскресіння вільної, незалежної України... Ніщо не може здержати нас від устремлінь загальних для цілої Європи... Усі ми хочемо бути вільними разом з іншими народами... Хочемо бути народом і будемо ним неодмінно...» [4;472].
Особливої умови потребують погляди на релігійну та державну єдність митрополита у УГКЦ А. Шептицького. Він розумів, що в Україні доля народу і церкви тісно пов'язані між собою, тому вважав, що в «Рідній хаті» (Українській державі – О.Р.) повинна бути й «рідна матір» (національна Церква – О.Р.).
Через відсутність такої духовної інституції народ роздирають релігійні суперечки, що далі приведе до морального занепаду суспільства. Невипадково А. Шептицький наголошував: «Ясно як на долоні, що Рідна Хата не постане, що не буде українського моноліту, коли українці – самостійники не зможуть мимо всіх різниць, які їх ділять завести поміж собою якнайбільшої єдності. Тієї єдності Україні треба – підкреслює митрополит – а та потреба накладає на нас усіх обов’язок і від сповнення того обов’язку залежить ціла будучність України» [6; 24-25]. Митрополит вважав, що потрібно зробити все можливе «аби причинитися до розуміння між різними українськими віросповіданнями» [7; 337].
Для того, щоб досягнути примирення він висловив такі побажання:
1) кожне віросповідання має зробити такі можливі поступки, «на які совість дозволяє і які не йдуть супроти послуху його Святому Законові, супроти обов’язків Богу.»
2) примирення потрібно проводити самостійно, «не лишати рішення чинникам українського народові чужим, а може й ворожим.
3) вирішення своїх проблем не ставити в залежність від порозуміння між собою Риму, Царгороду чи Москви.
4) в пошуках порозуміння однаково брати релігію за релігію, а не вважати її за політичний чинник досягненні іншої мети.»
5) щоб порозумітися, потрібно користуватися одною мовою. А мова, що слугує підставою для всякого спілкування є християнський світогляд.
6) позбутися того духа розколу і ненависті, який спричиняє, що «українець українцеві – ворог», адже «Єдність Хати» залежить насамперед від «національної єдності».
Тому українцям потрібно дослухатися до уроків історії.
Сучасна суспільно–політична невлаштованість та процес національного становлення вимагає від українців утверджувати етноконфесійні особливості культури як результат взаємодії релігії та етносу, формувати національний менталітет та самосвідомість особистості. Розвиваючи історичну пам’ять народу потрібно акцентувати увагу на важливості збереження української мови, культури поєднуючи їх з світовими гуманістичними ідеалами та цінностями. Потрібно формувати у єдності національну психіку та національну ідеологію. Усі ці завдання здатна виконати лише Єдина Помісна Українська Церква, тому отримання Томосу та створення Православної Церкви України стало природнім завершенням національних та державотворчих зусиль українців, адже незалежна держава повинна мати свою незалежну Церкву.
Список використаних джерел:
1. Грушевський М. Духовна Україна –/Михайло Грушевський.- Київ: 1991-637 с.
2. Дорошенко Д. Нариси історії України –/Дмитро Дорошенко.- Львів: 1991- 475с.
3. Ребет Л. Теорія нації –/Лев Ребет.- Мюнхен; 1955р-270с.
4. Стеблій Ф. Визначна пам’ятка української політичної думки ХІХ ст. «Слово перестороги» В. Подолинського Записки Наукового Товариства ім. Шевченка –/ Т.1 – Львів 1959р.
5. Филипович Л. Етнологія релігії. – /Людмила Филипович.-К. 2000-380с.
6. Шептицький А. Як будувати Рідну Хату? – /Андрей Шептицький.-Львів, 1999
7. Шептицький А. У справах порозуміння // Шептицький А. Листи - послання (1939 – 1944рр.) – /Львів. 1991р.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter