У 2015 році Верховна Рада України прийняла закон про технічні регламенти та оцінку відповідності, відповідно до якого обов'язкова сертифікація пішла в небуття з 2018 року. Таким чином, Україна повинна була б вийти на нову сходинку і скеровуватись міжнародними стандартами, а не древніми радянськими. Чи все відбулось так, так, як планували у 2015 році?
Довгий відрізок часу виробники та імпортери продукції були заручниками обтяжливої системи обов'язкової сертифікації за системою УкрСЕПРО. У незалежній Україні дана система стартувала в 1993 році, але вона була створена на основі оцінки товарів держстандартами технічних умов – посуті, незмінними "ГОСТами". Були й такі, що дійсно розроблялись ще за радянських часів.
Якщо товар, який планувалося випускати в обіг, не мав відповідника в жодному із затверджених ДСТУ, виробник чи імпортер мав можливість розробити та затвердити власні технічні умови (ТУ). Такі ТУ підлягали окремій реєстрації. Сертифікат відповідності товару одному з таких ДСТУ був "вхідним квитком" на ринок, а держава зберігала монополію на видачу таких квитків. Це породжувало корупційні ризики [1].
На перший погляд, такі сертифікати були зобов’язані захищати споживачів від небезпечних або неналежної якості товарів. Але для експертизи, підприємства особисто надавали зразки товару і, звісно, самі їх обирали – без візиту виробництва представником органу сертифікації.
Підписавши угоду про асоціацію з ЄС, Україна зобов’язалась відмовитись від обов'язкової сертифікації та змінити модель на користь європейської моделі оцінки відповідності продукції. У більшості кейсів виробник або імпортер особисто декларує безпеку і рівень якості власної продукції. І лише для продукції з високим рівнем потенційного ризику є обов'язковою сертифікація, як приклад, для медичних виробів, що є стерильними [1].
Сьогодні практично не лишилось продукції, для якої сертифікація є обов’язковою, окрім випадків, в яких це чітко визначено законодавством або договором.
Сертифікацію здійснюють, в основному, з ціллю затвердити відповідність надання послуг чи продукції технічним регламентам, стандартам ДСТУ, ІSО та іншим нормативам, затвердженим та імплементованим законодавством України. Існує визначений список товарів, для яких сертифікація є обов’язковою. Проте, це не виключає можливість при бажанні сертифікувати потрібну виробникові або імпортеру продукцію чи процедуру надання послуг. Так, до прикладу, дуже часто сертифікують діяльність косметологів та перукарів. Не виключенням є медична продукція, яку доволі часто сертифікують виробники медичних матеріалів для стоматології, виробники хімічних товарів, тощо. Сертифікація косметики та медичної продукції в Україні - процес, про який варто задуматись будь-якому виробнику ліків, медтехніки чи косметологічної продукції. Чому ж велика частина суб'єктів господарювання проводить сертифікацію своєї продукції, не зважаючи на те, що процедура не є обов'язковою? Відповідь проста: в більшості випадків, у виборі між сертифікованим та не сертифікованим продавцем, клієнти нададуть перевагу тому, у якого приведена у відповідність вся його діяльність.
Сертифікат – це доказ того, що продукт є відповідним до певних вимог та є перевіреним державою. А це великий плюс на користь виробників для юільшості споживачів.
Що ж стосується медичних виробів, то отримання висновку СЕС для них є обов'язковим, адже вони мають вплив на здоров'я людини [2].
Виробникам з ЄС також працювати тепер простіше: більше немає потреби окремо проводити оцінку відповідності в Україні. Для певної категорії товарів визнання європейських сертифікатів є достатньою умовою, а для решти – тільки декларація якості та маркування відповідно до вимог технічного регламенту.
Список використаних джерел:
1. Розлучення з "ГОСТами": як Україна впроваджує нову модель стандартизації. URL: https://www.epravda.com.ua/projects/regulation/2020/11/13/667100/
2. СЕРТИФІКАЦІЯ ПРОДУКЦІЇ В УКРАЇНІ. URL: https://pravdop.com/ua/publications/praktiki-kompanii/sertifikaciya-produkcii-v-ukraine-01-2020/
|