Ефективність керівницької діяльності базується на вдалому поєднанні різноманітних психологічних практик впливу на підлеглих. Окрім поінформованості про основні особистісні якості того чи іншого члена колективу, необхідне стратегічне бачення що до його залучення до різних видів діяльності, перспективи побудови комунікативних зв’язків, стресостійкості в складних конфліктних ситуаціях.
У керівників різних рівнів є декілька досить стійких психологічних установок, яких вони дотримуються незалежно від реальної установки або особистісних особливостей під час оцінювання. Перша характеризується тим, що керівник намагається завжди орієнтуватися на позитивну оцінку працівника і його внесок. Ця установка сприяє формуванню у підлеглих упевненості у своїх силах і можливостях. Турбота про підлеглого полягає в тому, щоб не викликати в нього незадоволеності роботою, керівником, організацією. Таке оцінювання виконує функцію не стільки засобу аналізу дійсності, скільки засобу задобрення. Завдання оцінювання не виконується, і воно поступово втрачає значення в якості засобу активації управлінської діяльності.
Друга установка – орієнтація здебільшого на негативну оцінку. Ця установка реалізується в наступних формах поведінки: 1) відмова від оцінювання, так звана реакція замовчування позитивних результатів роботи підлеглого; 2) замовчування позитивних аспектів діяльності підлеглого і акцентування на невдачах; 3) активне негативне ставлення як до діяльності підлеглого та і до його особистості [1].
Предметом нашого дослідження став рівень розвитку соціального інтелекту керівника як структурного компонента управлінської діяльності, що суттєво впливає на її ефективність. Соціальний інтелект – інтегральна інтелектуальна здатність, що визначає успішність спілкування та соціальної адаптації. Він об’єднує і регулює пізнавальні процеси, пов’язані з відображенням соціальних об’єктів (людини, як партнера по спілкуванню, групи людей). До структурних складових соціального інтелекту відносяться – соціальна сенситивність, соціальна перцепція, соціальна пам’ять та соціальне мислення. Однак такий підхід до розуміння функціонування звужує коло критеріїв, за якими можна оцінити можливість розвитку та підвищення ефективності його структурних компонентів.
Соціальний інтелект забезпечує розуміння вчинків і дій людини, розуміння мовленевї продукції людини, а також його невербальних реакцій (міміки, жестів). Він є когнітивною складовою комунікативних здібностей особистості та професійно важливою якістю у професіях типу «людина-людина», а також у деяких у деяких професіях «людина-художній образ».
Відповідно до концепції Дж. Гілфорда [2], соціальний інтелект є системою інтелектуальних здібностей, незалежною від факторів загального інтелекту. Ці здібності аналогічно загально інтелектуальним, можуть бути описані в просторі трьох змінних: зміст, операції, результати. Дж. Гілфорд особливо виокремлював одну з цих операцій – пізнання поведінки. Ця здатність включає в себе наступні компоненти:
- Пізнання елементів поведінки – здатність виділяти із контексту вербальну і невербальну експресію поведінки;
- Пізнання класів поведінки – здатність розпізнавати загальні властивості у потоці експресивної або ситуативної інформації про поведінку;
- Пізнання відносин у поведінці здатність розуміти відносини, що існують між одиницями інформації про поведінку;
- Пізнання систем поведінки – здатність розуміти логіку розвитку цілісних ситуацій взаємодії людей, сенс їх поведінки в цих ситуаціях;
- Пізнання перетворень поведінки – здатність розуміти зміни значення схожої поведінки (вербального або невербального) в різних ситуаційних контекстах;
- Пізнання результатів поведінки – здатність передбачити наслідки поведінки з огляду на наявну інформацію.
Для особистості з низьким рівнем розвитку соціального інтелекту притаманні: 1) незбалансованість структури особистості; 2) нездатність долати кризу розвитку; 3)ригідність установок при виборі можливих стратегій міжособистісної взаємодії; 4) низькі соціальні інтереси та деформації стратегій міжособистісної взаємодії. Негативні метаморфози суттєво впливають на стійкість (сталість) особистості, що характеризується послідовністю її дій та передбачуваністю її поведінки, яка надає вчинкам закономірний характер. Відчуття стійкості власної особистості і особистості іншого – важлива умова внутрішнього комфорту людини і встановлення нормальних взаємовідносин із оточуючими людьми. Якщо, в суттєвих для спілкування проявах, особистість демонструє нестійкість, то іншим складно налаштовуватися на процес взаємодії, тому що весь час доводиться прилаштовуватися до непередбачуваних змін у поведінці партнера по спілкуванню. Накопичення такого роду установок формує соціальні стереотипи особистості, тобто викривлені соціальні установки людини по відношенню до людей певної категорії, що виникли у неї під впливом обмеженого чи то однобічного життєвого досвіду спілкування із представниками даної соціальної групи.
Високий рівень розвитку соціального інтелекту забезпечує ефективність процесу соціального навчання. Особистість повертаючись до минулого емоційного переживання, переосмислює його і переходить на якісно новий рівень взаємовідносин. В наслідок актуалізації негативних відносин особистості з іншими, долаються неадекватні уявлення про себе, спостерігається прорив «психологічного захисту». Похідна цілісність особистості дозволяє зосередити домінанту на партнері по спілкуванню і емпатичному розумінні. Високий рівень розвитку соціального інтелекту сприяє розвитку здатності до децентрації, до розуміння позиції іншої людини, до переміщення центру уваги на іншу (відмінну від власної) точку зору, що стає підґрунтям для формування навичок партнерського спілкування.
Список використаних джерел:
1. Кулініч І.О. Психологія управління: Навч. Посіб., Київ : Знання, 2008. 292с.
2. Guilford J.P. The nature of intelligence / J.P Guilford/ - NY, 1967.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter