Анотація: Досліджено моделі фінансування закладів освіти у світі. Проаналізовано джерела фінансування на¬вчальних закладів у світі, узагальнено напрями реформування системи фінансування закладів освіти в умовах децентралізації.
Ключові слова: освіта, фінансування, заклади освіти, джерела фінансування.
Упродовж століть навчальні заклади відігравали провідну роль у підготовці молоді до професійного життя і сприяли формуванню цивілізованого суспільства, оскільки головними функціями освіти завжди були поліпшення культурного рівня членів суспільства і підвищення продуктивності праці. Відповідно, розвиток системи освіти – це основа інтелектуального, соціального та економічного розвитку держави, а «вдосконалення освітньої галузі є важливою передумовою подолання кризової ситуації як в економіці, так і в суспільстві в цілому» [1]. Утім, ефективність діяльності будь-якої системи певною мірою залежить від обсягів фінансування.
Сьогодні, в Україні, роль освіти зростає, що також потребує реформування фінансування галузі й приведення її у відповідність зі світовими стандартами. Утім, процес перебудови фінансування освіти повинен бути поступовим, зважаючи на економічну кризу та її наслідки, обмеженість бюджетних коштів, низький рівень доходів громадян. Саме тому питання фінансування закладів освіти на належному рівні останнім часом стало надзвичайно актуальним в умовах трансформацій та є предметом особливої уваги науковців і практиків [2].
Сьогодні механізм фінансування освіти як сфери суспільної та господарської діяльності надзвичайно ускладнюється, що знаходить прояв у появі нових форм організації та управління освітою, диверсифікації джерел її фінансування.
Щодо джерел фінансування освіти, то в усьому світі вони поділяються на державні та недержавні. За державного фінансування навчальні заклади розглядаються як організації, що обслуговують інтереси суспільства і держави, а при недержавному фінансуванні навчальні заклади є комерційними підприємствами, які надають послуги окремим особам, що використовують освіту з метою отримання додаткових доходів у майбутньому.
Попри значні переваги державного фінансування системи освіти, більшість країн світу визнають, що освіта стала однією з найдорожчих соціальних послуг і темпи витрат на освіту набагато перевищують темпи зростання державних доходів, тому сьогодні крім традиційних джерел фінансування освіти виділяються й альтернативні.
Сьогодні можна виділити три базових моделі фінансування закладів освіти у світі, що принципово відрізняються:
І. Заклади, діяльність яких фінансується за рахунок державних коштів. Цю модель науковці вважають антиринковою, оскільки вона орієнтована на блокування ринкових відносин у сфері освіти. Використання цієї моделі притаманне більшості країн Західної Європи (Німеччина, Австрія, Норвегія, Данія, Франція, Швеція, Фінляндія) [3].
ІІ. Заклади, діяльність яких фінансується виключно за недержавні кошти. Таке фінансування освіти орієнтоване на створення вільного ринку в сфері освіти. Використання такого типу фінансування освіти є найпопулярнішим у США, Японії, Австралії, Новій Зеландії, Південій Кореї та країнах Південої Африки [3].
ІІІ. Заклади, діяльність яких спирається на змішане фінансування у різних пропорціях. Ця модель функціонування сектору освіти характеризується рівновагою між активною допомогою держави та особистою відповідальністю індивіда в його навчанні та побудові ним кар'єри. Таку модель фінансування сектору освіти застосовують Канада та низка держав Західної Європи (Великобританія, Іспанія, Італія) [3].
Отже, між країнами світу існують значні відмінності у розподілі державних та приватних ресурсів освіти.
У зв’язку з реформуванням системи управління освітою набувають актуальності розробка та впровадження моделі фінансування, яка поєднуватиме державне і приватне інвестування. З урахуванням значного попиту на послуги освіти, а також занизького рівня послуг державних закладів, важливим напрямом удосконалення є розвиток приватного сектору освітніх закладів. У зв’язку з цим доцільно на державному рівні закріпити рівні права суб’єктів господарювання різних форм власності на ринку надання послуг стосовно одержання бюджетних асигнувань, спрямованих на фінансування освіти. Крім бюджетного фінансування, для приватних закладів, доцільно застосовувати податкові пільги суб’єктів господарської діяльності. Така податкова політика сприятиме залученню інвестицій в розвиток системи освіти, підвищенню якості послуг цієї сфери та розвитку здорової конкуренції.
Інвестиційні вливання в освітню галузь є одним із найважливіших видів бюджетних інвестицій різних рівнів влади в соціальну сферу. Надання якісних освітніх послуг сприяє вихованню на початковому етапі високоморального суспільства, а в подальшому висококваліфікованих спеціалістів, які забезпечать підвищення конкурентоспроможності країни.
У розвинених світових країнах відбувається зміна пріоритетів від збільшення бюджетного фінансування освітньої галузі на раціоналізацію їх використання. Загалом механізм фінансування освіти багато в чому залежить від моделі управління освітою. В сучасних умовах обмеженості бюджетного фінансування освіти в Україні актуальності набувають напрями пошуку нових пріоритетних способів фінансування освітньої галузі. Така тенденція визначає необхідність вивчення та узагальнення найбільш дієвих способів фінансування освіти на прикладі провідних країн світу [4].
Останнім часом процеси децентралізації в освітній сфері відбуваються навіть у країнах із традиційно сильно централізованим управлінням цієї галузі, що дає змогу більшу кількість повноважень передавати на місцевий рівень задля задоволення потреб населення в підвищенні якості освітніх послуг.
В Україні процеси децентралізації знаходяться на початковому етапі, тому повноваження органів місцевого самоврядування різних рівнів у галузі освіти в повному обсязі ще не визначені. Одним з напрямів управління та фінансування освітньої галузі є приведення механізму у відповідність до потреб сучасної економіки, децентралізації влади та інтеграції України в європейський економічний та культурний простір [5].
Отже, напрями реформування системи освіти в Україні нині перебуває на етапі вивчення світового досвіду, внесення змін в законодавчу базу, розробки та громадського обговорення української моделі децентралізації освіти.
Список використаних джерел:
1. Коцовська О.С. Механізм фінансового забезпечення освіти: правові засади розподілу владних повноважень / О.С. Коцовська // Аспекти публічного управління. – 2014. – № 9-10. – С. 72-79.
2. Мельник Я.В. Шляхи удосконалення системи фінансування закладів освіти: регіональний аспект / Я.В. Мельник // Ефективність державного управління. – 2012. – Вип. 33. – С. 202-208.
3. Ярош А.О. Способи фінансування загальної середньої освіти в зарубіжних країнах / А.О. Ярош // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. – 2015. – Вип. 16(1). – С. 99-101.
4. Грішнова О. А. Зарубіжний досвід фінансування освіти та перспективи його застосування в Україні / О. А. Грішнова // Наукові праці НДФІ. – 2000. – Вип. 10-11. – С. 214-222.
5. Коваленко С.О. Фінансування видатків на освіту в умовах децентралізації / С.О. Коваленко, Ю.О. Коскіна // БізнесІнформ. – 2017. – № 8. – C. 105-109.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter