Перестрахування - це страхування особливого виду. Його зміст полягає у передачі частини ризику у відповідальність іншому спеціалізованому страховику, тобто перестраховику. За допомогою перестрахування страховики мають можливість диверсифікувати власний портфель ризиків, взяти на страхування ризики, відшкодування за якими перевищують їхні фінансові можливості, та своєчасно і в повному обсязі розрахуватися за прийнятими зобов'язаннями [1, 83].
У Законі "Про страхування" зазначено, що перестрахування - це страхування одним страховиком на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх обов'язків перед страхувальником у іншого страховика.
Виділяють різні типи перестрахових угод, але найпоширенішими є пропорційне та непропорційне перестрахування. Пропорційне перестрахування - це такий тип перестрахування, за якого перестраховик бере "на себе" певну частку (у відсотках) у кожному полісі, що підписує страховик, а потім у тій самій пропорції розділяє (із страховиком) усі страхові премії і збитки. А непропорційне перестрахування використовується лише у випадку, якщо збитки від яких страждає страховик, перевищують певну межу [2, 371 - 372].
Передавання ризиків у перестрахування може відбуватися постійно або одноразово. За методом передавання ризиків у перестрахування перестрахувальні операції поділяються факультативні, облігаторні (договірні), факультативно-облігаторні та облігаторно-факультативні (змішані).
Факультативний метод перестрахування подібний до прямого страхування. За цим методом перестрахування перестрахувальник має право передати ризики або лишити їх на власній відповідальності, а перестраховик має право прийняти ризики чи відмовитися від них [3].
Облігаторне перестрахування полягає в укладенні договору між перестрахувальником і перестраховиком, що передбачає передачу обов'язкового віддавання перестрахувальником узгодженої частини ризику за всіма покриттями, і обов'язкове прийняття перестраховиком частини цих ризиків згідно з умовами договору.
У разі факультативно-облігаторного перестрахування компанія-цедент передає чи залишає в себе ризики або їх частину. Перестраховик згідно з цим методом перестрахування зобов'язаний прийняти обумовлені договором ризики. Отже, факультативність передбачається для страховика (цедента), а облігаторність - для перестраховика [3].
А облігаторно-факультативне перестрахування, навпаки, передбачає обов'язковість для страховика, а факультативність - для перестраховика.
Домінуючими формами перестрахувальних операцій на національному ринку є факультативні пропорційні перестрахування окремих ризиків.
Українське перестрахування має багато проблем, що гальмують його розвиток. У сфері вітчизняного страхування переважають страхові та перестрахові компанії з невеликими можливостями з прийняття ризиків. Разом з цим, потреба в покритті ризиків зростає швидше, ніж їхні статутні фонди. Така тенденція на страховому ринку серйозно гальмує збільшення масштабів надання страхових послуг. Тому для українського страхового ринку проблемою, що потребує вирішення, є збільшення його ємності, об'єднання страхових фондів компаній. Враховуючи, що на страховому ринку України недостатня відповідна база для страхування великих, складних ризиків, виникає потреба в інтеграції страхового бізнесу України в Європу.
З метою збільшення національного ринку перестрахування, враховуючи світовий досвід, можна використовувати створення страхових і перестрахових організацій (пулів). В Україні вже існують такі об'єднання, серед них – Національний консорціум авіастраховиків, створений у 1994 р. В основу його покладено договір перестрахування Повітряних сил України.
Серед проблем на ринку перестрахових операцій можна виділити також недостатність маркетингу перестрахових операцій; недостатність інформації в інвестиційній сфері; брак досвіду в галузі управління ризиками та недостатня комп'ютеризація перестрахових операцій.
Список використаних джерел:
1. Антонова Г.А. Ресурсний потенціал підприємств видавничо- поліграфічної галузі: теоретико-прикладні аспекти. Науковий вісник Національного університету ДПС України (економіка, право). № 3 (46). 2009. С. 23-28.
2. Аакер Д. Стратегическое рыночное управление ; пер. с англ. Под ред. Ю.Н. Каптуревского. СПб. : Питер, 2002. 542 с.
3. Алєксєєв С.Б., Жебокритський Є.І. Визначення поняття «ресурсний потенціал підприємства» Держава та регіони. Серія: Економіка та підприємництво. 2014. № 2. С. 53-56.
________________
Науковий керівник: Шкрабак Ірина Володимирівна доктор економічних наук, доцент, Донбаська державна машинобудівна академія
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter