Природні ресурси розглядаються як матеріальні предмети і сили, які на певному рівні розвитку продуктивних сил країни можуть бути використані для задоволення потреб суспільства та держави через задіяння у матеріальному виробництві.
Природні ресурси мають споживчу вартість і є матеріальною базою виробництва. Тому постійно потрібно їх шукати, видобувати, використовувати та відтворювати. Виробництво при цьому визначається як матеріальна і нематеріальна сфери: промисловість, агропромисловий комплекс, будівництво, туристична та рекреаційна діяльність тощо [1, с. 243].
Із загального обсягу природно-ресурсного потенціалу України 48,6 % припадає на земельні ресурси, 28,8 - мінеральні, 13,1 - водні, 9,5 % - рекреаційні.
Найбільшу частку в компонентній структурі ресурсів України займають земельні (44,4 % усього ресурсного потенціалу) і мінеральні (28,3 %) ресурси. Нижчою є частка потенціалу фауністичних (0,5 %) і лісових (0,5 %) ресурсів. Причому найбільший сумарний потенціал ресурсів (від загального по республіці) мають Донецька (12,3%), Дніпропетровська (10,9%) і Луганська (8,8 %) області. Це є результатом зосередження в них мінеральних, насамперед вугільних, залізорудних, марганцевих та інших ресурсів світового значення, які характеризуються сприятливими умовами видобутку.
За цільовим призначенням земель та функціональним використанням земельний фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя (41, 9млн. га, або 69,4% земельного фонду); ліси та лісовкриті площі (10,4 млн. га, або 17,2%); забудовані землі під промисловими і транспортними об'єктами, житлом, вулицями тощо (2,3 млн. га, або 3,8%); землі, що покриті поверхневими водами, - (2,4 млн. га, або 4%); інші землі (3,4 млн. га, або 5,6%).
Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю підземних і морських вод. Потенційні ресурси річкового стоку оцінюються у 209,8 куб. км, з яких місцевий стік на території України становить в середньому 52,4 куб. км, приток - 157,4 куб. км.
Україна належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду становить 10, 8 млн. га, в тому числі вкрита лісом - 9,4 млн. га. Лісистість території становить всього 15,6%, причому її рівень територіальне досить диференційований: від 43,2% в Івано-Франківській до 1,8% в Запорізькій. Наближеним до оптимального вважається показник на рівні 21-22%, який дає змогу досягти збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами.
До рекреаційних ресурсів відносять об'єкти і явища природного походження, які можуть бути використані для лікування, оздоровлення, відпочинку, туризму. До їх складу входять бальнеологічні (мінеральні води, грязі), кліматичні, ландшафтні, пляжні та пізнавальні ресурси. Вони розміщені практично на всій території України, однак їх територіальне розміщення є дуже нерівномірним.
Найвища концентрація рекреаційних ресурсів склалася в південних областях України - на території Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької та Донецької областей, а також у Автономній Республіці Крим. Унікальні рекреаційні ресурси зосереджені в Карпатах. Значні запаси мінеральних вод розміщені у Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любень, Немирів), Полтавській (Миргород), Вінницькій (Хмельник) областях. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в Івано-Франківській, Одеській областях та в Автономній Республіці Крим.
Завдяки поєднанню певних природних факторів та ресурсів формуються потужні рекреаційні комплекси. Територіальна структура рекреаційного комплексу представлена рекреаційними пунктами (окремо розміщені санаторії, пансіонати тощо), рекреаційними районами (рекреаційні пункти і курорти з відповідною інфраструктурою), рекреаційними регіонами (група рекреаційних районів) та рекреаційними зонами (сукупність взаємопов'язаних регіонів) [2, с. 70].
Критичне становище української економіки досі вирішується за рахунок виснаження національних природних ресурсів. Досі науково обґрунтовані обсяги споживання природних ресурсів грубо порушуються, а діючі нормативи природокористування не забезпечують відповідальність порушників за стан ресурсів. Тому в країні необхідне реформування системи нормативно-правових, організаційно-управлінських, економічних і екологічних механізмів користування природними ресурсами.
Організаційно-управлінська система природокористування в Україні теж бути реорганізована. Дотепер національні природні ресурси закріплені за міністерствами, які здійснюють їх використання. Споживальна функція завжди переважає над ресурсозберігаючою, тому що остання є витратною, а перша – прибут¬ковою. У державі необхідна нова система управління, яка б займалась винятково збереженням природних ресурсів та їх розподілом між користувачами, спрямовувала б кошти за ресурсні ліміти на відновлення та реабілітацію їх природного потенціалу. Тут знову повертаємося до реформування системи управління ресурсами за прикладом діяльності басейнових рад, наділених особливими правовими та організаційно-управлінськими повноваженнями [3, с. 165].
Подібна система природокористування повинна базуватися на економічних важелях, які б забезпечили раціональне використання природних ресурсів з боку підприємств-користувачів. Оплата використаних ресурсів повинна не лише стимулю¬вати діяльність таких підприємств, а й направляти їх діяльність на шлях раціонального природокористування. Найперспективнішою, на нашу думку, є економічна оцінка ресурсу за його відтворювальними витратами. Відтворювальні витрати складаються з грошової компенсації, необхідної для відтворення природного потенціалу самого ресурсу, а також для реабілітації місцевого природного ландшафту, в цілому.
До складу екологічних заходів належать основні принципи екологізації виробництва та самого суспільства: нарощування площ і об’єктів природно-заповід¬ного фонду, періодична ревізія (таксація, устрій, оцінка) ресурсів, здійснення державних і регіональних програм реабілітації природних ландшафтів, розвиток громадських екологічних організацій і розширення їх участі в екологічній експертизі ресурсокористування, участь у моніторингу за станом природних ресурсів місцевих громад, розвиток рекреаційних видів природокористування тощо.
Подібна система реорганізації ресурсокористування дозволить зменшити нега¬тивні наслідки жорсткої політики використання національних природних ресурсів, яка установилась в Україні протягом останнього сторіччя, і допоможе реформувати економіку країни відповідно до передових європейських стандартів. Вона передбачає взаємопідпорядкованість нормативно-правових, організаційно-управлінських, еконо¬мічних і екологічних механізмів відповідно до завдань програми збалансованого розвитку з формуванням дієздатних басейнових рад, які виконуватимуть функції стимулюючого контролю за діяльністю підприємств-користувачів.
З вищенаведеного видно, що Україна досить багата на природні ресурси: зокрема на земельні. Разом з цим відчувається гостра нестачаводних, лісових ресурсів. Чим багатший і різноманітніший ПРП, тим більше для економіки країни шансів бути високо-розвинутою. Однак, якщо нераціонально використовувати природні ресурси, можна не мати бажаного економічного ефекту. Україна вже має дефіцит природних ресурсів, тому реорганізація системи управління природними ресурсами, має підвищити раціональність використання.
Список використаних джерел:
1. Бейдик О.О. Рекреаційні ресурси України: навчальний посібник / О.О. Бейдик, І. Волкова. ISSN 2078-6441. Вісник Львівського університету. Серія географічна. 2013. Випуск 43. Ч. 1. 222-ге вид. перероб. і доп. – К.: Альтерпрес, 2010. – 404 с.
2. Влізло Є.М. Оцінка спільних ресурсів регіонів. Економіка АПК. 2015. № 3. С. 70−74.
3. Ковальська Л.В. Рекреаційна географія: навчальний посібник. для студ. географічних та природничо- географічних факультетів освітнього напряму «Туризм» вищих навчальних закладів України. – Івано- Франківськ: НАІР, 2012. – 200 с., с.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter