За сучасних умов економічного, екологічного, соціального, інноваційного тощо розвитку отримання та утримання регіоном (та країною) еколого-економічних конкурентних переваг може бути здійснено лише за умов впровадження виваженої управлінської стратегії як на локальному рівні, так і в масштабах країни. Обґрунтуванням актуальності розробки такої стратегії є, по-перше, високий рівень турбулентності усіх суспільно важливих процесів, по-друге, диференціація та специфіка регіональних утворень, по-третє, ускладнення світового впливу на країну та її регіони.
Серед вітчизняних та зарубіжних вчених, які присвятили свої праці дослідженню проблем конкурентоспроможності слід назвати Є.І. Бойко, В.Н. Василенка, В.М. Гейця, М. Долішнього, В.П. Мікловду, М. Портера, В.П. Семиноженка, А.А. Чухно. Розробку науково-практичних засад регіональної конкурентоспроможності здійснювали Л. Антонюк, І. Бегг, І. Брикова, Б. Гардінер, Р. Камані, Л. Ковальська, Н. Жиляєва, С. Писаренко, Р. Фатхутдінов, Л. Чернюк та ін.
За останні десятиліття в Україні радикально змінилися вектори формування конкурентних переваг з національного на регіональний, що змушує переглядати закономірності впливу тих чи інших чинників на еколого-економічну конкурентоспроможність. У практичному аспекті створення на рівні локальних територій ефективної стратегії підтримки й нарощування еколого-економічної конкурентоспроможності є обов’язковим, та разом із використанням прогресивних управлінських механізмів сприятиме переходу еколого-економічних регіональних систем на новий рівень розвитку.
Слід зауважити, що на місцевому рівні управління економічною конкурентоспроможністю відокремлене від управління екологічною складовою. Процедурно і процесуально ухвалення управлінських рішень в цих системах взаємопов'язані між собою не достатньо. Їх координованість низька, характерними є протиріччя та екологічні конфлікти в регіоні.
Діюча система управління екологією і природними ресурсами на регіональному рівні, за умов зміни форм власності і реструктуризації не забезпечує узгодження економічних цілей підприємництва з природоохоронною метою конкретної території. Крім того, виникає небезпека погіршення екологічної ситуації у зв'язку з порушенням господарських зв’язків, зношеністю устаткування підприємств, підвищенням ризику аварійності виробництва, відсутністю коштів для екологізації виробничих систем. Недостатній взаємозв'язок територіального управління економічною конкурентоспроможністю з природоохоронним управлінням не дозволяє знаходити оптимальні рішення, що забезпечують економічні інтереси підприємств, соціальні інтереси населення території за умови збереження якості навколишнього природного середовища [1, с. 23-24].
Здатність навколишнього середовища до асиміляції та відтворення природних ресурсів є основою для оцінки екологічної ємності й припустимого екологічного навантаження на регіон. Тому поєднання його екологічної й економічної систем та формування конкурентоспроможного підґрунтя для подальшого розвитку території передбачає необхідність приведення у відповідність форм і масштабів господарювання з його ресурсними природними можливостями та здатністю протидіяти антропогенному впливові внутрішніх та зовнішніх факторів для досягнення і збереження конкурентного стану. Слід враховувати, що задоволення економічних, соціальних та інших потреб регіону має здійснюватися в межах екологічних обмежень, що дозволить зберегти стан його еколого-економічної системи та забезпечити її конкурентоспроможність.
Поряд із цим нині перед Україною та світовою спільнотою постають нові, складні проблеми забезпечення ресурсами і енергією виробничої сфери, екологічної безпеки, вирішення продовольчої проблеми за збереження необхідної якості навколишнього середовища. Формування технологічного устрою в розвинених економіках світу вже давно базується на суворому дотриманні екологічних нормативів і стандартів. Однак недостатність теоретичних розробок щодо розв’язання проблем взаємодії еколого-економічних процесів, пов’язаних з формуванням відповідного виду конкурентоспроможності та інституційного підґрунтя для її розвитку, на сучасному етапі не дозволяє вітчизняній регіональній економіці своєчасно відповідати на зовнішні виклики, на еволюційно мінливу парадигму взаємодії всередині еколого-економічної системи в цілому. Таким чином, перед економічною наукою ставиться завдання глибокого і всебічного теоретичного осмислення ситуації, що склалася.
Тому питання формування стратегічних основ забезпечення еколого-економічної конкурентоспроможності регіонів, особливо в частині інституційного складника та організаційного забезпечення, України набуває особливої актуальності.
Під стратегією розвитку зазвичай розуміють довгостроковий комплексний план, який дозволяє відповідним чином підійти до процесу управління, виокремивши такі важливі складники впливу як еколого-економічна культура і освіта, по-друге, активізувати управлінські важелі державного і місцевого впливу, по-третє, розробити механізм управління формуванням і використанням регіональної еколого-економічної конкурентоспроможності.
Ефективна взаємодія еколого-економічної конкурентоспроможності та інститутів на сучасному етапі є фундаментальною основою розвитку ринку екологічних товарів як рушійної сили подій і процесів ґрунтовних перетворень й екологізації економіки на національному та регіональному рівнях. Система відносин щодо різних видів еколого-економічної діяльності на ринку спрямована на одночасне вирішення двох завдань:
1) запобігання або відшкодування спричинених збитків навколишньому середовищу;
2) формування нової моделі регіональної економіки в рамках концепції сталого розвитку.
Екологічні стратегії, по-суті, є з’єднувальними елементами між екологічною політикою та екологічними екстремумами розвитку регіону. На основі стратегії визначаються довгострокові цілі, завдання та майбутнє бачення еколого-економічної системи та її конкурентоспроможності.
Стратегія еколого-економічної конкурентоспроможності регіону визначається автором як форма структуризації цільового простору регіону за сукупністю уявлень держави та регіонів, суб'єктів підприємництва, місцевої громади про бажаний стан, напрями та результати розвитку еколого-економічної системи на мезорівні.
Список використаних джерел:
1. Боронос В.Н. Проблемы согласования эколого-экономических интересов в условиях рынка / Боронос В.Н., Буряковский В.В. Екологічна економіка і управління: у 2-х т. Суми: ВВП «Мрія-1» ЛТД, 1997. Т. 2: Економіка для екології. С. 22-27.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter