Приватизація – це процес, який не можна однозначно трактувати. В широкому значенні приватизація - це один з важливих аспектів політики, в якій регулювання економіки означає сповільнення темпів розширення чи скорочення державного сектора, що призведе до збільшення вкладу приватного сектора в розвиток господарства. Це явище обумовлене зміною економічних умов та посиленням впливу ринкових сил.
У вузькому розумінні приватизація означає не лише політику, яка охоплює всі сектори економіки, а й повну (або часткову) передачу прав власності на капітал відповідного державного підприємства акціонерному товариству або приватній особі.
Накопичений досвід світової приватизації неправильно застосовувати без якісних доробок при передачі державних підприємств у приватну власність через ряд особливостей. Основне протиріччя приватизації у країнах колишнього Радянського Союзу, в Україні зокрема, пов’язане з тим, що сама приватизація розглядається як продаж підприємств, які не мають власників, та точної вартості, яку ніхто не знає, покупцям, у яких немає належних коштів. Розвиток приватизації державної власності в Україні мусить подолати нерозвиненість ринкових механізмів та відсутність потрібної інфраструктури [2, c. 15].
Зміни, що відбуваються, вимагають теоретичного осмислення, актуальність якого буде невпинно зростати в міру просування незалежних держав шляхом повного оновлення економічної структури та методів господарювання.
У розвитку людської цивілізації, економічних систем, становленні і розвитку товарного виробництва поряд з поділом праці вирішальну роль відіграє власність. Відносини власності складають основу будь-якої економічної системи.
Історії людського суспільства відомі найрізноманітніші форми власності, у тому числі найбільше значення мають державна і приватна власність.
У сучасному світі немає жодної країни, де б держава активно не займалося господарською діяльністю. Переважання державної форми власності в економіці країни веде до виникнення державної монополії, яка згубна для розвитку економіки, для споживача, населення і надзвичайно вигідна виробнику. Одержавлення всього суспільного життя означає, що держава займає монопольне становище, а сама система суспільного життя виступає в якості авторитарно-бюрократичної держави [1, c. 25].
Гіпертрофоване одержавлення економіки призводить до мономорфізму власності, окостеніння підприємницьких структур, перешкоджає функціонуванню ринкових механізмів. Саме тому необхідно роздержавлення і приватизація. Але при цьому необхідно дотримуватися законів та конституційних норм. Процес приватизації має відбуватися чесно, відкрито та прозоро [3, c. 67].
За роки незалежності в Україні недержавний сектор зайняв якщо не домінуюче, то цілком важливе місце в економіці, що є ключовою передумовою незворотності економічних і соціально-політичних змін.
Проте за весь цей час не виконані основні цілі приватизації: соціальна (не досягнуто відчуження працівників від засобів виробництва і результатів праці), і економічна (близько 10 років половина промислових підприємств України працювала збитково). І лише в останні роки стали більш чітко проявлятися переваги в ефективності роботи недержавного сектора перед державним.
У той же час, акціонерна власність в країні до цих пір носить формальний характер (часто по суті це чиясь власність). Крім того, значна частина колишнього державного майна внаслідок незаконної приватизації безповоротно загублена.
В Україні точаться суперечки про справедливість приватизації. Багато громадян і експертів впевнені, що найбільшими шматками економіки заволоділи окремі представники - олігархи, а «пограбована» ними держава втратила можливість використовувати багатство країни на користь своєї громади. Політика приватизації іноді проводиться без участі антимонопольних органів і без достатніх уявлень про ринкові процеси, що призвело до суперечливих наслідків в аспекті формування конкурентного ринку. З одного боку, приватизація призвела до збільшення числа господарюючих суб’єктів, що конкурують між собою на одних і тих же товарних ринках, а з іншого, приватизація сприяла деіндустріалізації країни і скорочення обсягів виробництва.
В ході приватизації, на продаж був виставлений ряд найбільших компаній, які продавалися на заставних аукціонах. Аукціони називалися заставними, так як на відміну від звичайних аукціонів компанії не продавалися, а віддавалися в заставу. Однак викуплені назад вони не були. Також підприємства були виставлені за заниженими цінами, а конкурс був дуже низький. Аналіз складу учасників аукціонів і їх гарантів показує, що в більшості випадків конкуренції при проведенні аукціонів не передбачається. У багатьох випадках в конкурсі беруть участь кілька компаній, що належать одній і тій людині або групі осіб. Більш того, держпідприємства часто купуються за гроші, взяті в кредит у держави. Таким чином, банки фактично кредитували державу державними ж грошима [4, c. 17].
До теперішнього часу держава не готова усунути перераховані негативні тенденції і змінити пріоритети державної політики в галузі приватизації, розробити і реалізувати нові підходи до вирішення питань, пов'язаних з управлінням державним майном, тим самим порушуючи власні програмні установки. Слід підкреслити, що саме правове регулювання, починаючи з конституційного рівня, є основним чинником розвитку конкуренції. В іншому випадку цілі приватизації знову не буде досягнуто. Залишається сподіватися, що держава не допустить тих же помилок, що і 20 років тому, і «нова хвиля» приватизації сприятиме розвитку конкуренції та реалізації конституційних принципів.
Список використаних джерел:
1. Гарбар В.А., Капніна Л.В., Коменчук О.В. Особливості антимонопольного регулювання природних монополій в Україні. Актуальные научные исследования в современном мире. 2016. № 12. С. 1-4.
2. Перерва П.Г., Чубукова О.Ю. Досвід приватизації у Великій Британії для України. Актуальні проблеми економіки. 2014. № 4. C. 14-16.
3. Резнік В.Т. Приватизація в Україні як соціально-економічний процес: об'єктивні показники та суб'єктивні оцінки. Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2015. № 2. C. 66-89.
4. Роль приватизації в ринкових перетвореннях в Україні. Українська інвестиційна газета. 2015. 8 травня. C. 18.
_________________________
Науковий керівник: Гарбар Віктор Анатолійович, кандидат економічних наук, доцент, Вінницький торговельно-економічний інститут Київського національного торговельно-економічного університету
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter