Необхідною умовою здійснення державою ефективної фінансової політики, яка спрямована на підвищення суспільного добробуту, є об’єктивне визначення потреби у необхідних фінансових ресурсах. Теорія фінансової науки передбачає можливість використання на практиці багатьох методів планування бюджетних показників. Найбільш відомими серед них є балансовий, нормативний, метод екстраполяції та прямого рахунку тощо.
Сьогодні широко застосовується програмно-цільовий метод планування і виконання місцевих бюджетів, який дає змогу чітко встановити пріоритети в межах існуючих фіскальних обмежень, а також отримати зворотну інформацію від населення про рівень задоволення послугами, наданими за рахунок бюджетних коштів [1, с.6]. Проте він також має недоопрацювання, які викликають певні неточності і проблеми у застосуванні.
Програмно-цільовий метод передбачає планування на середньострокову перспективу (3 роки), що спричиняє виникнення першої проблеми – недостатність повної і достовірної інформації для ефективного прогнозування на наступні два бюджетні періоди. Тобто прогнозування здійснюється на основі приблизних розрахунків майбутніх показників, які не завжди відповідають дійсності, оскільки багато показників не можна з точністю прорахувати, зважаючи на постійні зміни в законодавстві (наприклад, постійні зміни розміру мінімальної заробітної плати, рівень цін) та нестабільні умови розвитку України як держави (наприклад, розвиток банківської та податкової систем).
Ще однією проблемою є врахування строку дії цільової регіональної програми при формуванні бюджетних запитів. Наприклад, цільова програма передбачена до 2018 року, однак наперед відомо, що дана програма буде продовжена на наступні бюджетні періоди, проте законних підстав включати її в бюджетний запит і відповідно в бюджетний прогноз на наступні два періоди немає, що в свою чергу значно погіршує точність прогнозу, занижуючи планові показники видатків.
На основі цього виникає суперечка - середньострокове планування покликане забезпечити досягнення загальної стратегії стабільного розвитку регіону і держави загалом. Але на практиці скоріше за все відбувається навпаки: спочатку прогнозують майбутні показники, відповідно до яких визначається певна спрямованість бюджету. Тобто в межах наявних бюджетних ресурсів потрібно забезпечити фінансування поточних потреб всіх розпорядників, в результаті чого для стимулювання розвитку перспективної для регіону галузі коштів не вистачає.
На відміну від країн Європейського Союзу, в Україні працює принцип формування бюджету згори, а не знизу, тобто органам місцевого самоврядування доводяться напрацьовані показники, на які в більшості випадків вони не можуть впливати. Якщо міста обласного значення ще якось можуть відстояти свої інтереси при захисті своїх бюджетів в облдержадміністраціях, то для маленьких міст і сіл будь-який лист Мінфіну є обов'язковим для виконання. В умовах, коли лише 692 із майже 12 тис. місцевих бюджетів мають прямі міжбюджетні відносини з державним бюджетом, органам місцевого самоврядування дуже важко отримати своєчасну і повну інформацію і відстояти свої інтереси [2].
Планування та прогнозування доходів також має ряд недоліків. Існуюча методика розрахунку доходів місцевих бюджетів не створює нормальних умов та стимулів для розвитку територій. Визначені доходи розраховуються на базі індексу відносної податкоспроможності, який у свою чергу залежить від фактичного обсягу доходів і переглядається щороку. Тобто в органів місцевого самоврядування немає інтересу нарощувати доходи, оскільки збільшення надходжень автоматично збільшує розмір реверсної дотації [2].
В даному випадку найоптимальнішим варіантом є надання коштів від перевиконання дохідної частини бюджету на поточні і капітальні видатки в поточному бюджетному періоді, проте потрібно врахувати інтереси всіх розпорядників і відповідно розподілити наявні фінансові ресурси. Найбільше суперечностей і виникає при здійсненні розподілу коштів від перевиконання дохідної частини. Значні суми перевиконання часто спостерігаються в кінці бюджетного періоду, що унеможливлює їх розподіл на необхідні капітальні видатки, оскільки до кінця року залишається мало часу для їх виконання.
На мою думку, Україна досі не має необхідної стабільності у жодній сфері для ефективного запровадження середньострокового бюджетного планування, адже органи місцевого самоврядування не можуть досить точно передбачити, які зміни очікують їх регіон чи країну через 2-3 роки і на яку галузь насамперед потрібно буде спрямовувати кошти (на оборону, медицину чи соціальний захист), а на всі галузі в достатні кількості не вистачить фінансових ресурсів. Однак щороку органи виконавчої влади на місцевому рівні удосконалюють механізм бюджетного планування, пристосовуючи його до вітчизняних реалій і особливостей розвитку свого регіону. Тому необхідно врахувати викладені вище недоліки для підвищення ефективності бюджетного планування і прогнозування, що в свою чергу призведе до стабільного розвитку як окремого регіону, так і країни загалом.
Список використаних джерел:
1. Щербина І. Ф. Планування місцевих бюджетів на основі програмно-цільового методу : навч.посіб. / І. Ф. Щербина // БСЕД, Проект «Зміцнення місцевої фінансової ініціативи». – К., 2011. – 108 с.
2. Дерун Т. Планування місцевих бюджетів: паралельна реальність // Газета «Дзеркало тижня. Україна» від 29 листопада 2013 р.– № 45. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://dt.ua/finances/planuvannya-miscevih-byudzhetiv-paralelna-realnist-_.html.
________________________
Науковий керівник: Жук Інна Іванівна, кандидат економічних наук, асистент кафедри фінансів і кредиту Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter