В динаміці сучасного процесу глобальної політки щодо недопущення змін клімату Кіотський протокол, безперечно, був прогресивним кроком. Це був період, коли вперше на міжнародному рівні були запроваджені реальні механізми мотивації скорочення викидів парникових газів. Інша справа, що методологія і практика застосування цих механізмів була такою, що їх вплив на скорочення викидів не можна назвати позитивним. І це підтверджують матеріали відповідних досліджень. Так за 1990-2013 рр. світові викиди парникових газів зросли на 38,3%. Більше того, якщо за 1990-1997 роки середньорічний приріст викидів становив 1%, то за 1997-2013 роки – 3%. До того ж таке підвищення темпів приросту викидів було значно вище за темпи зростання ВВП [1].
В значній мірі так сталось тому, що не було одностайної політики щодо скорочення викидів парникових газів для всіх країн. Після прийняття Кіотського протоколу країни світу поділились на два табори: ті що взяли зобов’язання і скорочували викиди, і ті що не брали таких зобов’язань, і продовжували нарощувати викиди. Дуже швидко такий диференційований підхід в Кіотському протоколі до розподілу зобов’язань зі скорочення викидів між країнами проявився з негативного боку. Уже на початку ХХІ ст. з’ясувалось, що на країни, які розвиваються, припадає не 1/3, а 2/3 вуглецевих викидів. Практично весь приріст викидів мав місце саме в країнах, що розвиваються. Причому на Китай та Індію за різними оцінками припадала найбільша доля глобального зростання викидів. В цьому проявилась дуалістичність та суперечливість глобальної кліматичної політики, закладеної в Кіотському протоколі, та її ущербність [2].
Така кон’юнктурна політика дала такі ж кон’юнктурні результати. Наприклад, до прийняття Кіотського протоколу (за 1990-1997 рр.) країни, які потім взяли на себе його зобов’язання, мали найвищі середньорічні темпи приросту викидів (3,5%) – значно вищі, ніж середньосвітові (1,1%). За перший період дії Кіотського протоколу (1998-2005 рр.) ці країни домоглись найбільшого скорочення викидів (-4%). У країнах, які залишились поза Кіотським протоколом, ситуація виявилась діаметрально протилежною. У докіотський період (1990-1997 рр.) ці країни скорочували викиди (-1,5%), але в перший кіотський період (1998-2005 рр.) середньорічні темпи приросту викидів в них зросли до 12,1%. Ця тенденція, по суті, збереглась і в наступний кіотський період (2006-2013 рр.). Є припущення, що таку ситуацію антивуглецевої нерівності могла спровокувати дуалістична політика Кіотського протоколу [4].
Ще драматичніша ситуація склалась у сфері розподілу Кіотських коштів. Кіотським протоколом передбачено три основні механізми, за якими країни-реципієнти могли отримувати кошти чи інвестиції: механізми чистого розвитку (МЧР), проекти спільного впровадження (ПСВ) та міжнародна торгівля квотами на викиди (МТКВ). Основна частка коштів (до 90%) за 2005-2013 рр. йшла через МЧР. Аналіз показав, що із 70 країн, які брали участь в кіотських механізмах чистого розвитку, 10 країн отримали майже 95% коштів. Кожна з цих 10 країн отримала в середньому по 278 проектів і по 13,2 млрд дол. з середньою вартістю проекту – 300 млн дол. Водночас половина країн отримали менше 0,7% загальної суми коштів, всього по 3 проекти по 28 млн дол. на країну з середньою вартістю проекту – 10 млн дол. [3].
Найбільшими інвесторами (донорами) коштів за проектами МЧР були Великобританія, Швейцарія, Японія, Нідерланди. Найбільшими реципієнтами (отримувачами) коштів були Китай (58,1%), Індія (15,8%), Корея (10,2%), Бразилія (7,7%). На ці чотири країни припадало понад 90% кіотських інвестицій. Водночас на ці країни припала основна маса приросту викидів парникових газів. Аналогічна ситуація в розподілі коштів між країнами і за іншими механізмами Очевидно тому глави розвинених держав, у т.ч. активні прихильники боротьби із змінами клімату, серйозно засумнівались в справедливості таких механізмів.
Список використаних джерел:
1. World carbon dioxide emissions from 2005 to 2015, by region / [Electronic Resource] – Mode of access: https://www.statista.com/statistics/205966/world-carbon-dioxide-emissions-by-region/
2. Киотский протокол РКЗК ООН [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/pdf/kyoto.pdf
3. Legal Aspects of Carbon Trading: Kyoto, Copenhagen, and Beyond (2009) edited by David Freestone and Charlotte Streck. Oxford, UK, 657 p.
4. Andrew Light. Has Japan Killed the Kyoto Protocol? / [Electronic Resource] – Mode of access: https://www.americanprogress.org/issues/green/news/2010/12/08/8733/has-japan-killed-the-kyoto-protocol/
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter