|
Україна отримала в спадщину від СРСР дуже енерговитратну економіку. У 1991 р. енергоємність економіки України була в 6 разів вища, ніж Італії або Іспанії. Це було зумовлено деструктивною політикою державного ціноутворення на енергоносії та командно-адміністративною системою розподілу і використання енергоресурсів. Тому після отримання незалежності і розбудови ринкових відносин державна політика почала спрямовуватись на послаблення енергетичної залежності економіки. Основну увагу було акцентовано на зниженні енергоємності економіки та її залежності від імпорту енергоносіїв. З цією метою за роки незалежності в Україні було прийнято близько 10 законів та понад 150 інших нормативно-правових актів, низку концепцій, програм і стратегій. Однак ґрунтовний аналіз цих законів та нормативно-правових актів свідчить, що переважна більшість їх положень носили декларативний характер, через що економіка України продовжує залишатись в найнижчих позиціях рейтингу енергоефективності економіки. Цим зумовлюється гостра необхідність переходу України до моделі сталого низьковуглецевого розвитку.
Важливою складовою концепції сталого розвитку є екологічна. На думку багатьох дослідників «серед найважливіших аспектів стратегії сталого розвитку є наповнення світової (в тому числі національної) економіки – екологічним змістом» [1]. Академік М. Хвесик теж вважає, що в стратегії сталого розвитку необхідно забезпечити органічне поєднання механізмів регулювання економічного та екологічного розвитку [2]. Вихідним постулатом необхідності екологізації економіки більшість дослідників [3; 4; 5] вбачають те, що економічна та екологічна системи органічно взаємопов’язані та взаємозалежні іїх необхідно розглядати як єдину еколого-економічну систему, тобто як низьковуглецеву економіку.
Перехід до низьковуглецевої економіки повинен дозволити, з одного боку, скоротити масштаби негативного впливу на навколишнє середовище за рахунок скорочення викидів, а з іншого – різко підвищити конкурентоспроможність економік за рахунок скорочення залежності від вуглецевої сировини та її частки у вартості кінцевого продукту [6].
Одним із найбільш пріоритетних напрямків забезпечення сталого низьковуглецевого розвитку є енергоконверсія. Однак в програмних документах розв’язання цієї проблеми по суті зводиться до переорієнтації вітчизняної економіки на власні, але теж вуглецеві енергоносії. Наприклад, збільшення частки вугілля з метою скорочення споживання імпортного природного газу тощо. Але це не розв’язує проблему зниження вуглецеємності української економіки. Крім того, це вимагає чималих капіталовкладень на розробку нових родовищ енергоносіїв, створення нової, розширення і перепланування існуючої транспортної інфраструктури.
З огляду на це, важливе значення має оцінка поточного стану рівня енергоємності економіки, а також реальних можливостей держави і суспільства щодо його зниження у найближчій перспективі. Проведені в цьому контексті дослідження показують, що Україна тривалий час має одну з найбільш енергоємних економік. Цей показник в Україні значно вищий, ніж в інших країнах Європи, а також в розвинених країнах ОЕСР та країнах, що розвиваються, особливо БРІКС, ЦСЄ і СНД [8].
Про низьку ефективність політики енергозбереження в Україні свідчить динаміка енергоємності економіки. Аналіз причинно-наслідкового характеру цієї динаміки свідчить, що у новітній історії України було кілька етапів істотних змін в енергоефективності економіки. Перший (1991-1996 рр.) – суттєве зростання енергоємності ВВП (майже на 40%). Це було зумовлено різким спадом ВВП та незначним скороченням споживання енергоносіїв. Другий (1996-1999 рр.) – незначне скорочення енергоємності ВВП, головним чином за рахунок продовження спаду економіки ВВП та істотного скорочення споживання енергоносіїв. На тому етапі тенденція зростання енергоємності економіки була зупинена і почалось її скорочення. Третій (2000-2008 рр.) – економіка країни (ВВП) швидко зростала, а споживання енергоносіїв стабілізувалось, через що енергоємність ВВП значно знизилась. Четвертий (2009-2013 рр.) – зростання економіки (ВВП) зупинилось, а споживання енергоносіїв стабілізувалось, тому проявилась кон’юнктурність показнику енергоємності економіки: то зростання, то зниження. Однак гострота проблеми енергоємності економіки в Україні залишилась. Трансформаційна криза зумовлювала ще більшу енерговитратність, бо економія енергії істотно відставала від скорочення виробництва. Ці проблеми мали як внутрішній, так і зовнішній характер.
Внутрішні проблеми - це ті, з якими Україна стикнулась ще на початку 90-х і з якими увійшла у ХХІ століття. Це надмірне споживання вуглецевих енергоносіїв і особливо природного газу. Парадоксальний факт, що в енергетичному балансі України найбільше споживається найдорожчих енергоносіїв, зокрема природного газу – більше 40%. Це вдвічі більше, ніж у ЄС, США та в середньому у світі. Тим часом частка споживання найдешевших гідроенергетичних ресурсів і особливо відновлювальних джерел в Україні у 4 рази менша, ніж у світі та у 3,5 раза нижча, ніж в ЄС [9].
Основні проблеми зовнішнього характеру - це надмірна імпортна залежність країни від постачання енергоносіїв; різке зростання нестабільності на зовнішніх ринках первинних енергоносіїв; посилення цивілізаційних вимог до скорочення викидів вуглецю. Імпортна енергетична залежність економіки України по газу і нафті перевищує три чверті, а по ядерному паливу - на всі сто відсотків. В Україні споживання природного газу втричі більше, ніж в Польщі, яка має втричі більше ВВП, ніж Україна [7].
Україна має великі можливості для зниження вуглецеємності економіки насамперед за рахунок енергоконверсії. Лише за рахунок енергоощадності вуглецеємність економіки можна знизити у 1,5-2 рази. За рахунок модернізації виробничих потужностей економіки вуглецеємність можна знизити ще на стільки ж. Нарешті за рахунок енергоінновацій – розвитку відновлювальної (безвуглецевої) енергетики до 2030 року можна домогтись заміщення третини вуглецевих енергоносіїв безвуглецевими, і на третину знизити вуглецеємність ВВП країни. Але для цього Україні необхідне створення системи мотивації для залучення достатніх обсягів інвестицій, особливо приватного капіталу.
Список використанних джерел:
1. Туниця Ю.Ю., Семенюк Е.П., Туниця Т.Ю. Екологізація економіки: теоретико-методологічний аспект / Ю.Ю. Туниця, Е.П. Семенюк, Т.Ю. Туниця // Економічна теорія №2, 2011. – с. 5-15.
2. Хвесик М. Сталий розвиток України: проблеми та перспективи / М. Хвесик // Економіст №4, 2011. – с. 8-9.
3. Шевчук В.Я. Гармонійний розвиток – вибір ХХІ століття / В.Я. Шевчук // Екологічний вісник. – 2002. – січень-лютий. – с. 24-25.
4. Гринів Л.С. Екологічно збалансована економіка: проблеми теорії / Л.С. Гринів // Монографія. – Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2001. – 240 с.
5. Пашенцев О.І. Методологічні засади випереджального захисту довкілля від антропогенного впливу: монографія / О.І. Пашенцев. – Сімф.: ДІАЙПІ, 2009. – 613 с.
6. Регулирование выбросов парниковых газов как фактор повышения конкурентоспособности России / [Аверченков А.А., Галенович А.Ю., Сафонов Г.В., Федоров Ю.Н.] Москва: НОПППУ. 2013. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.wwf.ru/data/climate/2013/vybrosov-parnikovyh-gazov.pdf
7. Крістіне Розенбергер. Політика Українив галузіенергетики. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.kas.de/wf/doc/kas_33444-1522-13-30.pdf?130206104926
8. Enerdata/ [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.enerdata.ru/
9. InternationalEnergyAgency (IEA) / [Електронний ресурс]/ Режим доступу: http://www.iea.org/ |
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter