Сучасний етап становлення економіко-організаційних форм виробництва характеризується зростанням зацікавленості до ролі та можливостей кластерних формувань у соціально-економічному розвитку. В останні два десятиріччя питання принципів діяльності, ефективності створення і функціонування таких об’єднань стають дедалі актуальнішими як у теорії, так і в практиці ведення бізнесу. Мережеві та кластерні відносини між компаніями значно змінили практику господарської діяльності у сучасному світі. В умовах сьогодення кластери виступають найбільш дієвими структурними утвореннями, які мають велике коло питань для їх подальшого дослідження.
Засновником кластерної теорії вважається професор Майкл Портер. Кластерний підхід, обґрунтований Портером, передбачає, що кожна галузь не може розглядатися окремо від інших, а повинна вивчатися системно як частина комплексу взаємопов’язаних секторів. Кластер дозволяє використовувати конкурентні переваги регіону через спільне використання взаємопов’язаними підгалузями загальних для них ресурсів. [2]
Кластери - це сконцентровані за географічною ознакою групи взаємозалежних компаній, спеціалізованих постачальників, постачальників послуг, фірм у споріднених галузях, а також пов’язаних із їх діяльністю організацій в певних галузях, що конкурують, але при цьому мають спільну мету. На сьогоднішній день кластерний підхід є одним з найефективніших напрямків інноваційного розвитку країн, оскільки саме кластеризація економіки забезпечує високу конкурентоспроможність підприємств-учасників кластеру як у національному, так і на зовнішньому ринках.
Світовий досвід свідчить, що макроекономічна політика розвинених країн орієнтується на стратегію формування кластерів та інших територіальних промислових об’єднань і структур й завдяки цьому забезпечує істотне економічне зростання інтегрованих у такий спосіб суб’єктів господарювання. Світова практика свідчить, що в останні два десятиліття процес формування кластерів відбувався досить активно. В цілому, за оцінкою експертів, до теперішнього часу кластеризацією охоплено близько 50% економік провідних країн світу. [1]
У країнах-членах ЄС кластеризація є однією з умов підвищення конкурентоспроможності економіки регіонів та держави. Зокрема, економіка Фінляндії повністю кластеризована і в ній виділено 9 кластерів, а економіка Нідерландів розбита на 20 «мегакластрів», на основі функціонування яких визначені пріоритети інноваційної політики держави. У Данії функціонує 29 кластерів, в яких беруть участь 40 відсотків усіх підприємств країни, які забезпечують 60 відсотків експорту, та розробляється концепція кластеризації.
Європейська кластеризація промислово-виробничих структур почала активно розвиватися від 1968 року, коли в рамках Європейського економічного співтовариства було створено Генеральний Директорат із регіональної політики, а в 1975 році - Європейський фонд регіонального розвитку. Значним кроком у цьому напрямі стало прийняття в 1988 році Європарламентом хартії регіоналізму та створення, виходячи з положень Хартії, Ради регіональних і місцевих об’єднань. [4]
В Європі високий рівень кластеризації притаманний таким країнам, як Австрія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Німеччина, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Франція, Фінляндія, Швеція. Нині в ЄС зафіксовано понад 2 тис. регіональних промислово-виробничих кластерів.
Саме в Європі було розроблено перший уніфікований підхід до міжфірмового співробітництва. Це відбулося в Данії у 1989–1990 рр.
Значних обертів набув процес розвитку кластерних об’єднань у Австрії, де почали діяти трансграничні кластери із ФРН, Італією, Швейцарією, Угорщиною, активізувалися мережеві виробничі зв’язки із Францією і Великобританією.
Прикладом раціонального та ефективного розвитку на основі кластерної моделі є відродження і піднесення автомобілебудування Австрії.
В Австрії функціонують 76 регіональних кластерів, які умовно поділяються залежно від їх спеціалізації на шість категорій: виробничі, технологічні, освітні, експортні, змішані, кластери сфери послуг [2].
У Фінляндії розвиток кластерів припав на 1991–1993 рр. Нині в цій країні діють лісний, інформаційний і телекомунікаційний, металургійний та машинобудівний, енергетичний, харчовий, будівельний кластери, які забезпечують основний обсяг експорту і формують значну частину валового внутрішнього продукту Фінляндії.
В Італії активного розвитку набули індустріальні округи. У своїй праці «Третя хвиля» О. Тофлер визначив саме їх «хвилею XXI століття». Загалом в Італії функціонують 200 індустріальних округів, що об’єднують понад 60 тис. підприємств.
У Франції, яка переходила до нових форм господарювання, процеси кластерізації розвивалися значно складніше, ніж у інших країнах Європи. На теперішній час у Франції функціонують 144 регіональні кластери і понад 82 кластери, що знаходяться у процесі становлення або мають віртуальний характер.
У 1980–1990 рр. кластерний вибух спочатку охопив Північну Америку, а згодом і нові індустріальні країни. Такий інтерес до утворення кластерів був викликаний, перш за все, успіхами об’єднання компаній Силіконової долини.
Аналогічно формувалася виробничо-організаційна структура національної економіки Канади Досвід розвитку кластерних і мережних об’єднань у сучасній економіці Канади характеризується наявністю розвиненої структури промисловості, високої інноваційної частки у її складі, а також вдалими прикладами створення високотехнологічних кластерів.
Цікавою є практика утворення кластерних об’єднань в економіці Японії, де в 1983 р. було прийнято закон, що затверджував концепцію технополісів та надавав підтримку створенню центрів інтеграції промисловості, науки, влади в новітні організаційно-економічні структури. Особливістю японської кластеризації виступає традиційна схема субпідрядних і субконтрактних зв’язків між рядом великих та мережею середніх і малих підприємств. Значний досвід реалізації кластерних рішень в Японії має острів Хоккайдо, де в першій половині 1990-х рр. було створено Центральну організацію із забезпечення стійкого розвитку і стимулювання діяльності промислових кластерів. [3]
Глибоко вивчений і систематизований світовий досвід формування інноваційних кластерів дозволяє сформулювати напрямки кластеризації, які можуть послужити орієнтиром при розробці та реалізації, як автономних інноваційно-інвестиційних проектів, так і комплексних програм кластеризації в рамках окремих регіонів України.
Список використаних джерел:
1. Іванов Ю.Б. Теоретичні підходи до розробки класифікацій кластерних структур / Ю.Б. Іванов, О.В. Анненкова // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». – 2009. – № 640. – С. 93–100.
2. Портер М. Конкурентное преимущество. Как достичь высокого результата и обеспечить его устойчивость; пер. с англ. / Майкл Портер. – М.: Альпина Бизнес Букс, 2005. - 715 с.
3. Соколенко С.І. Світовий і національний досвід формування інноваційних кластерів / Матеріали ІV національного форуму з питань регіонального розвитку «Стратегії конкурентоспроможності регіонів в умовах глобалізації: український та закордонний досвід».- м. Київ. - 2008.
4. Федоренко В.Г. Кластери – системний інструмент підвищення конкурентоспроможності економіки / В.Г. Федоренко, А.Ф. Гойко, В.Б. Джабейло // Економіка та держава. - 2007. - № 9. - С. 6-9.
5. Environmental Performance Review. Ukraine. Second Review. New York and Geneva, 2007. - p. 48.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter