У сучасних умовах глобалізації та відкритої економіки територіальний розвиток світу характеризується взаємопов’язаними процесами територіальної концентрації населення та економічної діяльності, урбанізації та зростання нерівності серед регіонів різного масштабу. Характер цих тенденцій не завжди є однозначним; спрямованість і темп економічного зростання різних територій може суттєво відрізнятися та змінюватися з часом під впливом внутрішніх та/або зовнішніх факторів регіонального розвитку.
У 1990 році 40 країн із сукупною часткою населення 22 % від загальносвітового, що характеризуються Світовим банком як «група країн із високим рівнем доходів» (станом на той час – обсяг ВНД на одну особу яких вищий за 7620 дол. США), виробляли 85 % світового ВВП. Частка міського населення цих країн, становила 37 % від міського населення світу; у межах групи рівень урбанізації сягав 73 %. В основному вони розташовані у Європі (Німеччина, Франція та ін.), Північній Америці (США, Канада) та Південно-Східній Азії (Японія, Південна Корея, Сінгапур)[1].
Водночас, група країн із найнижчим рівнем доходів за класифікацією Світового банку, із 9,4 % населення світу виробила у 1990 р. лише 0,5 % світового ВВП. Рівень урбанізації у цих країнах становив 22 %. Переважно це країни Центральної та Східної Африки (Демократична Республіка Конго, Сомалі, Мозамбік та ін.), Південної Азії (Індія, Бангладеш, Лаос та ін.)[1].
Станом на 2013 рік відбулося скорочення частки країн із високим рівнем доходів від загальносвітової за низкою показників: ВВП – на 11 в.п., загальної чисельності населення – на 4 в.п., чисельності міського населення – на 10 відс. п. Така зміна глобального економічного ландшафту пояснюється динамічним зростанням економіки низки країн, що розвиваються, в першу чергу Китаю (який за 25 років збільшив обсяг свого ВВП майже у 10 разів), а також Індії, Індонезії, Нігерії, Анголита ін., ВВП яких за аналогічний період збільшився у три-чотири рази (для порівняння: ВВП країн із високим рівнем доходів у середньому зріс на 63 %) [1].
На місцевому рівні процеси територіальної концентрації відбуваються значно швидше. На сьогоднішній день близько половини мешканців міст проживають у порівняно невеликих поселеннях (менших за 500 000 осіб), у той час як кожний восьмий є мешканцем одного з 28 мега-міст із населенням понад 10 млн осіб. Із 1990 р. чисельність мега-міст зросла майже втричі, а до 2030 року прогнозується наявність 41 міської агломерації із чисельністю населення понад 10 млн осіб. За оцінками щорічного видання DemographiaWorldUrbanAreas, у 2015 році населення міст Азії та Африки, в яких мешкає понад 500 тис. осіб, становить понад 67 % від загальносвітової чисельності населення міст цієї категорії; а з 10 найбільших міст світу 7 розташовані в Азії у країнах, що розвиваються [2].
Як правило, концентраційні тенденції в межах певної країни найсильніше проявляються в її найбільшому місті, що відіграє роль ключового економічного центру.Доволі часто таке місто одночасно є столицею, як майже у всіх країнах Європи; хоча існує значна кількість протилежних випадків (США, Канада, Бразилія, Пакистан тощо).Тенденції концентрації населення та економічної діяльності у великих містах призводять до підвищення їхньої ролі у глобальному економічному розвитку. Фактично, у сучасних умовах саме великі міста є локомотивами економічного зростання для більшості країн світу. Так, найбільші 600 міст із 20 % населення світу генерують 60 % світового ВВП. Відповідно, у більшості випадків великі міста мають вищий рівень ВВП на одну особу, ніж у середньому по країні. [3].
Агломераційні сили об’єктивно сприяють економічному зростанню території через внутрішній та зовнішній ефект масштабу, спільне використання інфраструктури, поліпшення обміну інформацією тощо. Водночас, надмірна концентрація економічної діяльності може призводити до підсилення негативних ефектів агломерації та, навпаки, стримувати територіальний розвиток. Низка незалежних досліджень на прикладі розвинених країн Європи та світу відзначає позитивний зв’язок між рівнем поліцентричності країни (що визначено як характер розподілу населення та ВВП між містами країни) та обсягом ВВП на одну особу [4, 5]. Дослідження, проведене автором на прикладі країн різного рівня розвитку, свідчить про невисокий, але статистично значимий рівень кореляції між поліцентричністю країни і показниками людського розвитку (0,3 – 0,4), що підтверджує наявність зв’язку між ними.
Список використаних джерел:
1. World Development Indicators [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://databank.worldbank.org/data/reports.aspx?source=world-development-indicators#
2. DemographiaWorldUrbanAreas: 11th AnnualEdition: 2015.01 (Built-UpUrbanAreasorWorldAgglomerations) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.demographia.com/db-worldua.pdf
3. TheEconomicRoleofCities. // Nairobi: UN-Habitat, 2011. – 53 p.
4. Brezzi, M. andVeneri, P. AssessingPolycentricUrbanSystemsinthe OECD: Country, RegionalandMetropolitanPerspectives. - OECD Publishing, 2014. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dx.doi.org/10.1787/5jz5mpdkmvnr-en
5. Nordregio. PotentialsforpolycentricdevelopmentinEurope, ESPON FinalReport 1.1.1. Luxembourg, 2005. – 362 p.
________________________________________
Науковий керівник: Романюк Сергій Андрійович, д.е.н., доцент, завідувач кафедри державного менеджменту Національної академії державного управління при Президентові України
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter