На сучасному етапі розвитку світової економіки не викликає сумніву факт того, що саме інноваційна діяльність є головним джерелом прогресу будь-якої держави.
Україна у 2012 році, за даними звіту ВЕФ, посідала 71 місце серед 144 країн світу за субіндексом «Інновації». При цьому останнім часом спостерігається динаміка погіршення складових субіндексу, зокрема, протягом 20010-2014 рр. в Україні знизився рівень здатності підприємств здійснювати інноваційну діяльність, погіршилась якість науково-дослідних закладів, скоротились витрати компаній на здійснення НДДКР та обсяги закупівель державою високотехнологічних товарів, відзначається низький рівень співпраці у дослідній діяльності між закладами освіти та промисловістю, кількості зареєстрованих патентів на винахід, кадрової забезпеченості вченими та інженерами. [4]
З огляду на цей показник, нагальним питанням нині постає переосмислення ролі держави як каталізатора активізації інноваційних процесів у країні.
На даний час в Україні існує близько 200 документів, за допомогою яких держава встановлює правила для інтелектуальної еліти, наукових і науково-дослідних установ для фінансування й забезпечення необхідних умов для діяльності через закони, формальні і неформальні розпорядження та допоміжні норми. [2] Однак багато з них суперечать один одному та є неефективними, не мають практичного застосування та створюють перепони щодо здійснення підприємствами інноваційної діяльності, тобто фактично (на ділі) відсутній вплив держави на інноваційні процеси в країні.
Узагальнення світового досвіду створення сприятливого інноваційного середовища і державного регулювання інноваційних процесів дозволяє виявити найраціональніші підходи і інструменти для використання у світовій практиці, до яких можна віднести:
Рис.1. Перелік підходів та інструментів
Весь арсенал методів державного регулювання інноваційного процесу за форми дії на розвиток економіки поділяється на методи прямого та непрямого регулювання, що визначаються структурою галузей господарства, стратегією розвитку, впливом надбудовних чинників на продуктивні сили.
Суть методів прямого регулювання полягає в тому, що держава бере на себе ініціативу у виборі пріоритетів науково-технічного розвитку, фінансування та стимулювання розроблення важливих національних інноваційних програм.
Методи непрямого регулювання створюють економічні та правові умови для прискорення інноваційного розвитку диференційовано відповідно до пріоритетних напрямів та програм різних галузей господарства.
Рис.2. Пріоритетні напрями галузей господарства
Втілення в життя розробленої Стратегії інноваційного розвитку України в рамках Стратегії 2020 вимагає безпосередньої взаємодії та співпраці всіх трьох гілок влади та бізнесу, що має заповнити вакуум між державою та підприємництвом із вирішення нагальних проблем реалізації інноваційної стратегії та її розвитку, орієнтованих на трансформацію економіки, на створення нових робочих місць і підвищення добробуту всіх верств населення.
Отже, забезпечення стабільного, результативного і системного функціонування господарства країни на основі інновацій полягає у формуванні та реалізації комплексного механізму, здатного враховувати, координувати і погоджувати структурні елементи всіх суспільно-економічних сфер діяльності. Створити і впровадити такий механізм регулювання здатна виключно держава.
Список використаних джерел:
1. Громадсько-політичне об’єднання «Український форум» // Україна-2015:
2. Гурій А.М., Каракай Ю.В., Петренко З.О., Вавіліна Н.І., Куранда Т.К. Інноваційна діяльність в Україні. Монографія. – К.: УкрІНТЕІ, 2007. – С. 144.
3. Мягкова О.В. Закордонний досвід державного регулювання науково-технічної та інноваційної діяльності // Економіка та управління національним господарством. – 2012.- №2. - Сучасні питання економіки і права. – С.6 – 13. Національна стратегія розвитку. - С.40.
4. Собакевич О.В. Інноваційний розвиток промисловості як складова структурної трансформації економіки України. // Аналітична доповідь. – К.: НІСД, 2013. – 71 с.
5. Чикаренко І. Проблеми державного регулювання інноваційної діяльності в Україні. // Державне управління та місцеве самоврядування. – 2012. – вип. 4(15). – С. 95-106.
____________________________________
Науковий керівник: Черевко Ольга Леонідівна, Дніпропетровська державна фінансова академія
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter