Науково-технічний прогрес та науково-технічна революція справляють величезний вплив на економічні процеси. Наука перетворилася на один з найважливіших чинників забезпечення економічного зростання та конкурентоспроможності національної економіки.
Світова економічна криза 1973 року започаткувала трансформаційний перехід від індустріальної (ресурсозатратної) до постіндустріальної (ресурсозберігаючої) стадії розвитку. До її характерних рис належать: виділення інформації як стратегічного ресурсу економічного розвитку, глобалізацію економіки, активізацію інноваційно-інвестиційних процесів.
Постіндустріальний розвиток постав на основі розгортання третьої технологічної революції і, відповідно, п’ятого технологічного укладу, що, в свою чергу, базується на електронній промисловості, обчислювальній та оптоволоконній техніці, програмному забезпеченні, телекомунікаціях, роботобудуванні, видобуванні і переробці газу, інформаційних послугах. Саме тому сучасне економічне зростання передбачає зростаючу інтелектуалізацію основних факторів виробництва, а сучасне суспільне відтворення в розвинених країнах визначається як інноваційне. Так, ще на початку цього століття питома вага нових знань, втілених у нових технологіях, устаткуванні, організації виробництва становила від 70 до 85% приросту ВВП розвинених країн [7, с. 28]. В той час, як передові економіки світу за останні 10-15 років завершили формування п’ятого технологічного укладу і активно розвивають шостий, близько 95% вітчизняної промислової продукції виробляють підприємства третього та четвертого технологічного укладів (металургія, хімічна промисловість, паливно-енергетичний комплекс, важке машинобудування) [2, с. 18]. Це означає, що низькотехнологічна укладність економіки консервує в Україні неконкурентну, орієнтовану на сировинний експорт економіку. При цьому всіляко підтримується модель «дешевої» робочої сили, постачальника інтелектуальних ресурсів для розвинутих країн взагалі.
Все вищесказане зумовлює актуальність проблеми інноваційної модернізації економіки України в цілому та її ринкового сектору зокрема. Серед вітчизняних науковців цій проблемі приділяють увагу В.М. Геєць, А.А. Гриценко, В. Захарченко, О.О. Іваноньків, Ю,В. Кіндзерський, О.М. Москаленко, Л.І. Федулова, В. Хаустов та низка інших вчених-економістів.
Першочерговість залучення інноваційних чинників економічного зростання випливає з того, що частка підприємств, які впроваджували інновації, тривалий час менша від граничного значення (25%) і знизилася від 26% в 1994 році до 13,6% в 2013 році. Найнижчим цей показник був в 2005 році – 8,2% [6, с. 17; 8]. Частка інноваційно активних підприємств у промисловості України за 2001-2013 роки практично не змінилася: 16,5% в 2001 році та 16,8% в 2013 році. Дещо поліпшилася ситуація в машинобудуванні, хімічній і нафтохімічній промисловості, проте одночасно відбувся спад у легкій промисловості, харчовій та переробній промисловості [6, с. 19]. Це є відставанням як від показників інноваційних лідерів, таких як Німеччина (70% інноваційно активних підприємств), Канади (65%), Бельгії (60%), Фінляндії (55%), так і від країн Центральної та Східної Європи (20-40%) [6, с. 18].
Чинником, який зумовлює недостатній рівень інноваційної активності, є низький рівень інвестицій, що не в останню чергу пов’язане з монопольною владою над ринком, де надвисокими є рентні доходи, адже доки існує високий рентний дохід на класичні фактори виробництва, перетікання капіталу з низькотехнологічних галузей до високотехнологічних є пов’язаним з трансакційними витратами, ризиками інвестицій та часовим лагом. Олігархічна економіка не потребує інновацій, оскільки висока норма прибутку досягається за рахунок монополізації ринків та монопольного ціноутворення, а також за рахунок попиту на ресурси, а не за рахунок зростання продуктивності праці. Звідси – відсутність потреби у висококваліфікованій робочій силі, низька заробітна плата, фінансування освіти і науки (як інноваційних чинників) за залишковим принципом (витрати на науку в Україні перебувають в межах 0,2-0,3% ВВП) [5, с. 23]. Але, як відомо ще з класичної політекономії, запровадження техніко-технологічних змін матиме місце лише тоді, коли сукупні витрати на робочу силу, що вивільняється, будуть перевищувати сукупні витрати на нововведену техніку та технологію. За таких умов, коли частка витрат на оплату праці в собівартості продукції в Україні становить лише 9% (проти 60% в розвинених країнах) [2, с. 5], про інноваційну модель економічного зростання можна лише мріяти. Показово, що вітчизняні олігархи, вкладаючи капітал в сировинні галузі, які є анахронізмом, тим самим гальмують розвиток української економіки, оскільки в них додана вартість є найнижчою. Відповідно низькими є прибутки, заробітні плати та інвестиційні можливості, бракує грошей на модернізацію і створення нових робочих місць.
На наш погляд, вийти з цього «замкнутого кола» можна лише за рахунок стратегії інноваційного розвитку, так званого технологічного стрибка, з використанням механізму випереджаючого вдосконалення техніки і технологій та зосередженні уваги як держави, так і бізнесу на становленні ключових напрямів шостого технологічного укладу, вибравши ті з напрямів, де наявний виробничий, науковий та кадровий потенціал дозволяє це зробити. Україна повинна шукати ніші в розподілі інноваційних продуктів і з їх урахуванням здійснювати інвестиції в певні напрями освіти та наукових досліджень.
Досвід таких країн, як Китай, Індія, Сінгапур, Тайвань та інших засвідчує реальність такого шляху. Країна може підвищувати свій інноваційний рівень і увійти до числа технологічно розвинених, як правило, у фазі зростання чергового технологічного укладу. Саме тепер передові економіки світу завершили формування п’ятого технологічного укладу і активно формують шостий, а в США зароджується сьомий (так званий когнітивний, де головним виробничим фактором виступає творчий інтелект) [4, с. 26, с. 40]. Саме тепер настав той час, коли при вирішенні стратегічних задач розвитку економіки не можна орієнтуватися на технології попереднього технологічного укладу (тим більше, реанімувати третій і четвертий уклади), а вибрати ключові напрями, де є можливим науково-технічний прорив на основі впровадження нового покоління технологій. Одночасна структурна перебудова економіки дозволить створити в національній економіці принципово нові конкурентоспроможні виробництва, посиливши тим самим позиції України на світовому ринку.
Список використаних джерел:
1. Геєць В.М. Вихід з кризи / В.М. Геєць, А.А. Гриценко // Економіка України. – 2013. - №6. – С. 4-19.
2. Дем’янчук І. Особливості національної олігархономіки / І. Дем’янчук // Україна молода. – 2013. – 8-9 травня. – С. 5.
3. Москаленко О.М. Випереджаючий економічний розвиток: теоретико-інституціональні засади і проблеми реалізації в Україні / О. М. Москаленко // Економіка України. – 2014. - №8. – С. 4-17.
4. Мельничук В. Маємо не національну, а олігархічну економіку… / В. Мельничук // Український тиждень. – 2013. - №3. – С. 18-20.
5. Стріха М. Наука – це не засіб задоволення чиєїсь цікавості, а гарантія безпеки держави / М. Стріха // Український тиждень. – 2015. - №5. – С. 22-24.
6. Федулова Л.І. Інноваційний вектор розвитку промисловості України / Л.І. Федулова // Економіка України. – 2013. - №4. – С. 15-23.
7. Федулова Л.І. Інноваційний розвиток: еволюція поглядів та проблеми сучасного усвідомлення / Л.І. Федулова // Економічна теорія. – 2013. - №2. – С. 28-45.
8. Наукова та інноваційна діяльність підприємств в 1990-2013 роках // Офіційний сайт Державної служби статистики України [Електронний ресурс] : [Режим доступу] : http://www.ukrstat.gov.ua/
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter