Поглиблення глобалізаційних процесів і інтеграція України до європейського економічного простору обумовлюють необхідність адаптації її податкового законодавства до європейських стандартів.
Оподаткування нерухомості в економічно розвинених зарубіжних країнах є важливою складовою їх податкових систем, що виконує не лише фіскальну, але й регулюючу функцію, наприклад, чинить вплив на пропозицію на ринку житла, а також сприяє вирішенню соціально-економічних проблем, в першу чергу на місцевому рівні.
Податок на нерухоме майно існує приблизно в 130 країнах світу. Ставки податку у європейських країнах варіюють і в середньому становлять один-два відсотки від вартості нерухомого майна. Оскільки цей податок є переважно місцевим, надходження від нього формують значну дохідну частину місцевих бюджетів; тому впровадження в Україні податку на нерухоме майно повинно стати важливим джерелом зміцнення фінансової незалежності місцевого самоврядування.
Введення податку на нерухоме майно в податкову практику в Україні відкладалося декілька разів: спочатку податок мав набути чинності з 1 січня 2012 р., потім з 1 липня 2012 р. Пізніше Законом України “Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо удосконалення деяких податкових норм” від 24 травня 2012 р. № 4834-VI його запровадження перенесли на 1 січня 2013 р. З 1 січня 2013 року було введено оподаткування об’єктів житлової нерухомості, що перебувають у власності як фізичних, так і юридичних осіб. Ставки податку становили 1-2,7% мінімальної зарплати за метр квадратний для квартир і будинків у залежності від розміру житлової площі. Пільги у вигляді звільнення від сплати податку на нерухомість надавалися її власникам, якщо сумарна площа житла не перевищувала 120 кв. м для квартир і 250 кв. м – для будинків. Однак Верховна Рада звільнила фізичних осіб від сплати у 2013 році податку на нерухоме майно через неготовність реєстру його платників.
Законом № 71-VІІІ від 28 грудня 2014 р. введені в дію зміни до Податкового кодексу, що стосуються у тому числі і оподаткування житлової та нежитлової нерухомості. Повноваження щодо встановлення ставки податку делеговані місцевим органам влади. Ставка податку за 1 кв. м не повинна перевищувати 2% мінімальної заробітної плати – 24,36 грн. (мінімальний розмір оплати праці станом на 1 січня 2015 року - 1218 грн на місяць). Закон також передбачає пільги з оплати податку на нерухомість для фізичних осіб. Але у відповідності до нового закону база оподаткування квартири зменшується тільки на 60 кв. м, будинку – на 120 кв. м.
Зменьшення вдвічі площі, яка не підлягає оподаткуванню, значно розширює базу оподаткування, що має привести до збільшення податкових надходжень. В той же час не слід розраховувати, принаймні в короткостроковій перспективі, на фіскальну ефективність податку. Це пов’язано із високими витратами на його адміністрування. По-перше, Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, як джерело інформації для обчислення податковою службою даного податку, залишається дуже недосконалим і вимагає значних зусиль з його наповнення. По-друге, адміністрування податку на нерухомість носить в Україні об’єктний характер. Податкові повідомлення надсилаються і податок сплачується за місцем розташування об’єкта оподаткування. В разі відсутності власника за місцезнаходженням об’єкта нерухомості він не зможе вчасно отримати повідомлення, узгодити суму із врахуванням пільги, і, як результат, сплатити в повному обсязі податок до відповідного місцевого бюджету. Об’єктний характер обліку ускладнює також контроль для адміністратора, якщо платник має у власності декілька об’єктів нерухомості. Відсутність обов’язку фізичних осіб декларувати об’єкти, що підлягають оподаткуванню, спричинить розбіжності між контролюючими органами та платниками щодо бази оподаткування і права застосування пільги, особливо якщо об’єкти знаходяться в різних територіальних одиницях. Наслідком всього цього буде ускладнення процедури сплати для платника та ухилення від сплати податку.
Розширення бази оподаткування за рахунок зменшення площі, що не підлягає оподаткуванню, призведе також до зниження соціальної ефективності, пов’язаної з перерозподільною функцією податку. За вищевказаних змін до Податкового кодексу не тільки заможні, але й бідні верстви населення мають також сплачувати цей податок. Тобто з податку на розкіш для багатих він перетворюється в податок для бідних. Крім того, обрана база оподаткування негативно впливає на соціальну справедливість даного податку і не дозволяє впровадити диференційовану шкалу оподаткування з мінімальними ставками для найменш забезпечених.
Як відомо, в світовій практиці використовуються два основних підходи до визначення бази оподаткування для податку на нерухомість. При першому підході базою обирається площа, а при другому – ринкова вартість об’єкта. Застосування першого підходу дає змогу оподатковувати об’єкти за відсутності інформації про оціночну вартість майна, з меншими витратами на оплату роботи кваліфікованого персоналу. Цей підхід зручніший і дешевший в адмініструванні, що підвищує його фіскальну ефективність, і частіше застосовується в країнах, що розвиваються, або країнах з трансформаційною економікою. З іншого боку, підхід, що базується на вартості об’єкта, є більш справедливим і застосовується в більшості розвинених країн. І хоча поки що в Україні дуже складно реалізувати такий підхід, в довгостроковій перспективі необхідно змінити базу оподаткування – перейти до використання ринкової вартості об’єкта.
Проблеми, пов’язані з впровадженням податку на нерухомість, необхідно вирішувати комплексно: з урахуванням справедливості оподаткування, економічної і фіскальної доцільності даного податку та найбільш ефективної практики його адміністрування в інших країнах.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter