|
|
|
ПЕРМАНЕНТНИЙ ПРОЦЕС РЕОРГАНІЗАЦІЇ УПРАВЛІНСЬКИХ СТРУКТУР У СИСТЕМІ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ
| |
| 23.09.2013 18:22 |
|
Автор: Дацій Надія Василівна, доктор державного управління, Київський національний лінгвістичний університет
|
|
[Секція 2. Менеджмент. Маркетинг;] |
Історія пострадянської України наочно підтверджує дію закону необхідної різноманітності. На початковому етапі трансформації соціальної системи, у 90-і рр. відбувалися події, що мали безпосереднім наслідком ускладнення суспільства, підвищенням ступеню його різноманіття – політичного, економічного, ідеологічного. Фахівці досить неоднозначно оцінюють таку законодавчу ініціативу. З одного боку, імперативний мандат для депутатів місцевих рад стимулює розвиток ефективного представництва політичної партії на місцях. З іншого боку, зважаючи на важливість для місцевих представницьких органів питання обізнаності народних обранців із проблемами місцевого значення та важливістю їх безпосереднього зв’язку з виборцями, вимоги партійної дисципліни можуть суттєво знизити ефективність виконання депутатами місцевих рад покладених на них обов’язків [2, с. 73]. На наш погляд, згаданий випадок в історії нашого державотворення є яскравим свідченням того, що закон ієрархічних компенсацій фактично є необхідним доповненням закону необхідної різноманітності, що наочно виявляється у формулюванні У. Ешбі різноманітності обмеження: необхідна для зменшення різноманітності виборча здатність керівної системи зумовлюється величиною того зменшення різноманітності об’єкта управління, яке має бути досягнуте. В управлінні цей закон приводить до зменшення різноманітності керованої системи [3, с. 63].
Отже, відповідно до цих законів, із зростанням складності системи, якою управляють, складність управлінської системи також має зростати. Саме тому, зокрема, у системі публічного управління ми спостерігаємо перманентний процес реорганізації управлінських структур, зростання або скорочення апарату управління, залучення різних додаткових ресурсів у систему управління тощо. Це – закономірний процес, адже неможливо створити просту та раз і назавжди задану адміністративну систему для управління складними соціальними системами та процесами. Проте збільшувати різноманітність керівної системи слід не тільки за рахунок залучення додаткових, зокрема людських, ресурсів, а переважно за рахунок інноваційних управлінських технологій, якими мають оволодіти суб’єкти управління.
На наш погляд, під інноваційним розвитком системи публічного управління слід розуміти процес, що має комплексний характер, складається з уведення різних змін в існуючу систему, що підвищує ступінь її організованості з метою створення, поширення й використання принципово нових ідей, винаходів, технологій, послуг тощо, що, у свою чергу, задовольняє конкретні соціальні потреби і дає відповідний соціальний ефект у будь-якій сфері діяльності. Інноваційний розвиток системи публічного управління відповідно до закону необхідного різноманіття також передбачає формування оптимальної структури системи управління.
В Україні декларована останніми роками децентралізація фактично була замінена деконцентрацією, і реального передання влади на місцевий рівень не відбулося. Політика деконцентрації характеризується, по-перше, створенням центральною владою нових інститутів на регіональному та місцевому рівнях як тенденції до установлення міністерствами і центральним урядом своїх відділень на нижчому рівні. По-друге, виконанням завдань органами місцевої влади під наглядом органів центральної виконавчої влади (територіальних представництв). По-трєте, посиленням фінансового контролю за ресурсами з боку центральної влади, надання нових функцій органам місцевої влади без відповідного забезпечення фінансовими ресурсами, необхідними для виконання власних повноважень [1, с. 41].
Вітчизняний та зарубіжний досвід державотворення свідчить, що надмірна централізація, яка властива владній вертикалі, суперечить сучасній суспільній динаміці в принципі. Процес не тільки прийняття, а й реалізації рішень стає досить громіздкім. Зберігаючи здатність вирішувати рутинні проблеми, система як правило неадекватно реагує на нові проблеми, губиться перед ними. Лінійна вертикаль породжує абсолютну залежність управлінських структур від вищестоячих ланок. Вирішального значення набуває не саме “зроблена справа”, а здатність “подати” її керівництву, одночасно мінімізується значення оцінки результатів “справи” знизу.
Список використаних джерел:
1. Баштанник В. Трансформація державного управління в контексті європейських інтеграційних процесів : монографія / В. Баштанник. – Д. : ДРІДУ НАДУ, 2010. – 390 с.
2. Розвиток публічного права в Україні (доповідь за 2007 – 2008 роки) / [за заг. ред. Н. В. Александрової, І. Б. Коліушка]. – К. : Конус-Ю, 2009. – 584 с.
3. Сурмін Ю. П. Словник системного аналізу в державному управлінні / Ю. П. Сурмін, Л. Г. Штика, В. Д. Бакуменко, Л. М. Гогіна. – К. : Вид-во НАДУ, 2007. – 148 с.
|
|
 Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
|
|
|
Голосування 
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter