|
|
|
ПРОМИСЛОВА ПОЛІТИКА ЯК ІНСТРУМЕНТ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ
| |
| 24.01.2012 12:04 |
|
Автор: Анпілогова Жанна Дмитрівна, кандидат економічних наук Академії муніципального управління
|
|
[Секція 2. Менеджмент. Маркетинг;] |
Формування промислової політики на державному і регіональному рівнях є найважливішою складовою сучасного етапу реформування промисловості, в процесі якого держава здійснює управління ринковим середовищем і окремими галузями і підприємствами, що функціонують в цьому середовищі, з метою підвищення як бюджетної, так і комерційної ефективності промислового комплексу в цілому і окремих його елементів [1, с. 7]. Тобто, формується концепція промислового розвитку, що складається з трьох взаємодіючих і взаємозалежних елементів: конкурентного середовища з відповідною інституційною інфраструктурою; промислових підприємств, реформованих в рамках процесу реструктуризації і адаптованих до умов конкурентного середовища; промислової політики, як інструменту державного регулювання, що встановлює пріоритети промислового розвитку. Саме за допомогою даного інструменту підтримуються відповідні сегменти промислового комплексу Найважливішим елементом промислової політики є інвестиційна політика. Через спільність їх цілей і задіяних механізмів реалізації, доцільно, говорити про регіональну промислову політику інвестиційної спрямованості.
Проблема формування і реалізації регіональної промислової політики тісно пов'язана з визначенням місця і ролі в економіці державних органів управління різних рівнів ієрархії.
Економічна роль держави виявляється в сукупності конкретних видів діяльності (функцій). Їх виділяють по ознаках: виду (цілі) діяльності, характеру заходів (економічні або адміністративні, заохочувальні або обмежувальні тощо.), за об'ємом дії (вся економіка або окремі її сфери, довготривалі або короткочасні) тощо.
У нормально функціонуючій ринковій економіці за цілями регулюючої діяльності держави виділяють наступні функції:
1. Створення правової основи. Вважається, що ця функція виходить за рамки економіки. Маються на увазі всі державні нормативні акти, які встановлюють правила, норми господарської поведінки суб’єктів господарювання, споживачів і самої держави, взаємовідношення профспілок, роботодавців, адміністрації тощо.
2. Проведення політики макроекономічної стабілізації. Дана функція виступає як центральна і здійснюється переважно в грошово–фінансовій сфері, через яку держава здійснює боротьбу з інфляцією, намагається впливати на промисловий цикл і стан безробіття.
3. Дія на розподіл і розміщення ресурсів (засобів виробництва і робочої сили) з метою підвищення їх ефективності (так звана «алокаційна» функція). До неї відносяться галузева політика держави, політика вибору децентралізованих, ринкових і централізованих регуляторів (до останньої відносяться і різні види і форми планування).
4. Здійснення програм розподілу і перерозподілу доходів, покликаних ослабити і усунути негативні соціальні наслідки ринку, вирішити загальнонаціональні задачі у сфері охорони здоров'я, освіти, соціального забезпечення, демографічного розвитку тощо.
Здійснюючи регулювання соціально–економічних процесів, держава використовує систему методів і інструментів, що змінюються залежно від економічних задач, матеріальних можливостей держави та накопиченого досвіду регулювання.
Правове регулювання полягає у встановленні державою правил «економічної гри» для всіх суб'єктів ринку. Система законодавчих норм і правил визначає форми і права власності, умови контрактів і функціонування фірм, взаємні зобов'язання у трудових відносинах профспілок і працедавців тощо.
Адміністративне регулювання включає заходи по регулюванню, контингентуванню, ліцензуванню, квотуванню тощо. За допомогою системи адміністративних заходів (у вигляді заходів закріплення, дозволу, примушення) здійснюється державний контроль над цінами, доходами, обліковою ставкою, валютним курсом. В даний час сфера дії адміністративних заходів обмежується в більшості країн охороною навколишнього середовища та соціальним захистом населення.
Не дивлячись на здатність цінового механізму ринку забезпечити ефективне використання ресурсів, в деяких випадках ринок неспроможний забезпечити максимальну ефективність. У цих випадках доцільне державне втручання з метою наближення розподілу до раціонального. До таких випадків в розвинених країнах відносяться: задоволення потреб в суспільних благах; усунення побічних ефектів економічної діяльності; розв’язання проблем, пов'язаних з недостатньою (асиметричної) інформацією у учасників економічних операцій; снування у ряді галузей бар'єрів для вільного переливу капіталу.
За попереднє десятиліття частка державного втручання в економіку України значно скоротилася. Велика частина виробничих компаній, підприємств сфери послуг відноситься на сьогоднішній день до приватного сектора економіки. В той же час державна присутність в економіці дотепер залишається дуже великою.
Економічний розвиток стримується недовірою бізнесу до держави, її здібностей гарантувати права власності і задавати стабільні і передбачені правила ринкової поведінки. Відносини держави і суспільства не прозорі і обтяжені масою бюрократичних бар'єрів. Органи державної влади і місцевого самоврядування не орієнтовані на потребі економіки і суспільства.
Діапазон управлінських дій вкрай вузький, а сам їх механізм неефективний. Адміністративні процедури визначені нечітко, залишаючи широке поле для розсуду урядовців, що приводить до корупції [2, с. 16].
При цьому держава зберігає за собою надмірні функції, здійснює надмірне регулювання економіки, залишається крупним власником, акціонером багатьох комерційних підприємств, власником державних унітарних підприємств, діяльність яких напряму не пов'язана з виконанням невід'ємно державних функцій. Дотепер до кінця не розв'язана проблема чіткого функціонування системи правозастосування у сфері економічного законодавства (яка включає, перш за все, судову систему і органи правопорядку).
У сукупності ці чинники чинять сильний тиск на економіку, підривають принципи ринкової конкуренції, помітно знижують ефективність функціонування наявної виробничої інфраструктури, негативно впливають на інвестиційний і підприємницький клімат.
Суттєвою проблемою є наявність «неринкового» сектора в економіці Україні. Достатньо велика кількість підприємств на сьогоднішній день потенційно неконкурентоздатні і виживають лише за рахунок пільг, що надаються державою, відстрочень сплати податків, преференціям при отриманні державного замовлення, зниженням тарифів на послуги природних монополій. В значній мірі ця проблема обумовлена зайвим втручанням держави в економічні процеси, зокрема через регулятивні функції, державну власність, природні монополії, недосконалі інститути соціальної сфери, які в переважній більшості продовжуються контролюватися державою.
Список використаної літератури:
1. Адамов Б.И. Формирование основ региональной промышленной политики/ Б.И. Адамов, Л.М. Кузьменко// Экономика промышленности: Сб. науч. тр., Донецк: ИЭП НАН Украины, 2005. – С. 3 – 8.
2. Волосюк М.В. Розвиток промислово–інноваційного комплексу України за пріоритетними напрямами/ М.В. Волосюк// Проблеми науки. – 2007. – №9. – С. 13 – 19.
|
|
 Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
|
|
|
Голосування 
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter